Розділ четвертий

У мене перехопило дихання. Я не могла промовити ні слова від страху, що стискав мої груди. Перед очима застрибали темні плями – перша ознака паніки, що насувалась, і я мимоволі схопилась за край столу, намагаючись втримати рівновагу і не злетіти зі стільця. Пальці ковзнули по скатертині, і я зашкребла по ній нігтями в відчайдушній спробі вхопитись за реальність, що втікала геть.

Роман важко зітхнув, тоді сів навпроти мене, нахилився, схопився за ніжку табурета і підтягнув його ближче до себе. Разом зі мною, наче я була пушинкою і геть нічого не важила. Тоді взяв мене за руки і міцно стиснув мої долоні. Триматись за звичну світло-сіру скатертину я більше не могла, але Вешнєв виявився надійнішим за стіл. Принаймні, так мені здалось. Він був надійним. З якоїсь точки зору аж занадто, щоб я могла в це повірити.

Він опустив голову та уважно вивчав мої руки. Погладжував по внутрішній стороні долоні великим пальцем, передаючи мені свою внутрішню силу. Якоюсь мірою його турбота нагадала мені про маму; вона також одним простим доторком могла нагадати про те, що вона поруч і все буде добре. Але кілька років тому все впало. Навіть не коли мама захворіла, а коли я зрозуміла, що вже не все можу розповісти їй. Я берегла її і просто не могла користуватись її внутрішньою силою, це було б надто жорстоко.

Але відчувати себе дитиною поруч з Романом не виходило. В його доторках було щось дуже чоловіче, така ненав’язлива, але відчутна увага до мене, як до дівчини. Мені раптом стало страшно, що він так любовно дивився на мої руки. Вони в мене були самі звичайні, я навіть нігті не фарбувала, тому що в лікарні це заборонялось. Медсестра не може ходити з котячими кігтями, раз за разом повторював нам головний лікар, і мені в голову не приходило з ним сперечатись. Як на мене, він був правий.

А тепер він був мертвий, а я жива, та не факт, що надовго.

– Мене вб’ють, – прошепотіла я очевидне.

– Ну-ну, – Роман зітхнув. – Не треба заздалегідь виносити собі вирок. Ніхто тебе не вб’є. Я не дозволю  їм це зробити. Почнемо з того, що ніхто не оголошував, що ти жива. Якби це був достовірний факт, вони б вже спробували повісити на тебе всіх собак.

– Це як? – з нерозумінням перепитала я.

– Звинуватили би в тому, що трапилось, – спокійно пояснив Роман. – Ні, Самойлов просто перевіряє все. Він відчуває, що щось не так. Але поки не знає, що саме. І у мене він тебе не знайде.

– Але ж він телефонував!

– І що? – Роман запитально вигнув брови. – Так, він мені подзвонив, але ми сто років знайомі і були діловими партнерами. Перед цим він встиг запитати про здоров’я мого батька і про стан бізнесу. І він не стане сваритись зі мною, доки в нього на це не буде достатньо серйозного приводу.

– Якщо він вже телефонував, моє вбивство – достатньо серйозний привід, – вперто хитнула головою я, але Роман лише всміхнувся.

– Я не стверджую, що тобі геть нічого не загрожує, – м’яко промовив він, – але дуже прошу не перебільшувати. Ситуація геть не така погана, як тобі видається. Самойлов телефонував, але це не означає, що через кілька годин він буде тут, до зубів озброєний, і спробує висадити двері. Він ще не настільки зійшов з розуму. Доки у нього не з’явиться більше серйозних доказів, ніж його фантазія, він сюди не полізе. Якщо твоя мати буде поводитись правильно і не скаже нічого зайвого, їй та твоїй сестрі також нічого не загрожує. Послухай, Лізо, Самойлов вже достатньо нашумів, щоб тепер залягти на дно. Якщо він і смикається, то в першу чергу щоб відволікти увагу.

Я не надто в це вірила, але Роман вже випустив мої руки зі своїх і вказав на тарілку:

– Їж. Ніхто тебе не чіпатиме. Навіть якщо він тебе виявить.

– Чому ти так кажеш? І чому тоді мені не можна прямо зараз дати про себе знати? – тихо спитала я, намагаючись знайти в його залізній лозіці тріщину і новий привід для турботи.

– Тому що ніхто не чіпатиме жінку Романа Вешнєва, – твердо промовив Роман. – І тому що ти навряд чи поки що готова справді стати моєю жінкою чи хоча б якісно зіграти таку роль. Ти зараз дивишся на мене, як залякана лань на хижака.

Я смикнулась.

– Вибач.

– Все нормально, – посміхнувся Роман. – Це дуже мило насправді. Я все ще ні на чому не наполягаю, але чим більше пройде часу, тим краще. Ти до мене звикнеш, все стихне. А я спробую нарити щось на Самойлова, щоб лякати його не лише своїм прізвищем та таточковою тінню.

Я нарешті змусила себе почати їсти. Було дійсно смачно – наскільки я могла розрізняти смаки, звісно ж. Роман зрідка дивився на мене, та я мовчала, намагаючись сформувати думку, що крутилась в голові.

– Я геть безпомічна, – нарешті тихо промовила я.

– Я б так не сказав, хоча в деяких питаннях ти дійсно мало що розумієш, – знизав плечима Вешнєв. – Іншій на твоєму місці було б простіше.

– Христині, наприклад?

Я прикусила язик, сама не розуміючи, чому це припущення взагалі зірвалось з моїх губ, але пізно. Роман вже підняв на мене погляд та осміхнувся.

– Та ти ревнуєш мене! До моєї сестри!

– Але ж ви не рідні. І я не ревную. Я не маю права, – прошепотіла я. – Просто мені здалось, що вона на моєму місці справилась би краще.