Розділ другий

Роман все ще сидів на дивані. Я стояла на ногах і могла дивитись на нього згори донизу. Але чи додавало мені це хоч трохи впевненості? Ні краплі. Я відчувала себе кроликом, який просто заліз на підвищення і продовжує звідти дивитись на тигра. А хижак нікуди не поспішає, навпаки, чекає, доки жертва перестане тремтіти, а тоді відкусить голову.

Вешнєв повільно піднявся зі свого місця. Я мимоволі позадкувала, відступаючи від нього. Роман рухався легко, плавно, і у мене в голові промайнула панічна думка, що він запросто може зробити зі мною що завгодно, а мені навіть не вистачить сил пручатись. Він був куди вищим за мене і, звісно, сильнішим фізично, тонкий пуловер лише підкреслював міцні м’язи та спортивну фігуру. Роман мало нагадував цих медведеподібних чоловіків, через ширину плечей не здатних навіть зайти в двері, він скоріше був наче кіт: стрункий та підтягнутий. І від нього буквально віяло силою, а ще – вмінням рухатись швидко. В голові забилась панічна думка, що я і втекти не зможу.

Він протягнув руку, і я замружилась, чомусь чекаючи, що він міцно схопить мене, але Роман лише опустив долоню мені на плече і ледь відчутно стиснув. Не струснув мене, не спробував зробити боляче. Але я все одно відчувала хвилі загрози, що він випромінював, і не знала, як правильно це трактувати.

– Не треба, – пискнула я, не знаючи, що саме змусило ці слова зірватись з мого язика.

Вешнєв важко зітхнув.

– Не бійся. Я не пропоную тобі лягати зі мною до ліжка, якщо ти сама того не хочеш, і в мене нема дурної звички змушувати жінок, – з кривою усмішкою протягнув він.

– Я не… Я не це мала на увазі, – я спробувала виправдатись, хоча брехня вийшла смішною. Так вже вийшло, що я саме про це і сказала.

– Ти мене боїшся, це добре видно. І навіть не дивно, – легко знизав плечима Роман. – Ти розгублена і налякана, бо геть не загибла. І ми майже не знайомі. Але ми обов’язково познайомимось ближче, – він усміхнувся. – Але для початку тобі треба відпочити.

Він відступив від мене, і я на мить відчула легке полегшення. Чоловік пішов в одну з кімнат – квартира була велика, і я бачила лише вітальню, але навіть не думала про те, щоб озирнутись. Я, власне, взагалі ні на що зараз не могла звертати увагу. Лише спостерігала за Романом; він досить швидко повернувся з кімнати з якоюсь футболкою і халатом в руках.

– Нічого більш підходящого нема, – пояснив він, – а твій костюм краще змінити, бо він весь просмердів димом. І я подумав, що ти захочеш прийняти душ, того ванна твоя.

– Дякую, – прошепотіла я, приймаючи речі з його рук.

– Ванна там, – він вказав в напрямку коридору.

Я рушила було туди, але останньої миті завмерла.

– Роман, – тихо покликала я, перш ніж піти.

Він повернувся до мене і навіть зробив крок назустріч, рухаючись так плавно, наче кіт. Мені довелось прикласти зусилля, щоб не кинутись вбік, але я нагадала собі, що поки він добрий до мене, нема жодного сенсу показувати, що я сумніваюсь в його надійності. Я просто ображу його, і невідомо, чим це взагалі може для мене скінчитись.

Або приваблю ще більшу біду до себе, або ображу гарну людину. А я так і не зрозуміла, який він, хороший чи поганий. Знала тільки, що небезпечний.

– Так? – він вперся плечем в стіну поруч зі мною і уважно розглядав.

Чепкий погляд його карих очей також мене лякав. Це було не схоже на звичайне вивчення об’єкта інтересу. Погляд Романа здавався мені жадібним, голодним. Наче, будь його воля, він би просто зараз…

Я струснула головою, відганяючи дурні думки.

– Нащо тобі це? – спитала я якомога пряміше. – Рятувати мене?

– Хіба для того, щоб врятувати людину, треба якісь серйозні додаткові причини? – вигнув брови Вешнєв.

– Так, – кивнула я.

– Будь-яка нормальна людина на моєму місці винесла б тебе з полум’я, – твердо промовив Роман. – Якщо ця людина не боягузлива або не бажає тобі смерті. Я не боягуз. І мені точно нема за що тебе вбивати.

– Це так! – вигукнула я, можливо, більш палко, ніж варто було. – Але ж мова не лише про… Добре, – я спробувала говорити спокійно. – Ти виніс мене з полум’я і міг лишити там, серед працівників клініки. Але… Ти привіз мене сюди.

– Я спробував тебе захистити, а не тримаю тебе в клітці, якщо ти про це, – суворо промовив Роман.

– Але ж захист не дається тобі просто так, правильно? Це небезпечно. Через мене тобі та твоїй сім’ї може загрожувати небезпека.

– У мене нема сім’ї, – скривився Вешнєв.

– Але…

– Сестра заміжня, і хотів би я подивитись на ідіота, який хоч пальцем спробує зачепити Христину Ледянську. Її репутація говорить сама за себе. Що ж до мого татка, то якщо хтось випадково його вб’є, намагаючись дістатись до мене, я тільки подякую.

– Ти ризикуєш своїм життям, – нарешті видихнула я.

– Так, – просто кивнув Роман.

– Тому що я хочу тебе.

Я відчула, як вдарила мені в голову кров. Це звучало протиприродно. Роман Вешнєв був гарним, добре забезпеченим, розумним. І небезпечним. А я – просто непримітна медсестричка з лікарні. І відверте бажання, що палало в його погляді, в моїй голові ніяк не могло скластись зі мною – з тією, на кого він так дивився. Я як мінімум цього не заслуговувала.