Розділ перший

– Випустіть мене! – я вдарила долонями в двері підсобки. Глухо. – Випустіть! – голос зірвався на хрип, і я закашлялась, відчуваючи, що мені не стає повітря. – Допоможіть хто-небудь!

Крізь щілину між дверима і підлогою все швидше проникав дим. Легені буквально горіли, а мені просто не вистачало сил вибратись на свободу. Я спробувала вибити двері плечем, та марно. Лише втратила залишки сил.

Клініка горіла.

І я разом з нею.

Я хотіла з останніх сил вдарити кулаком в двері, але раптом зрозуміла, що більше не можу. По щокам покотились сльози. Від дверей потягнуло жаром, і я позадкувала, перелякано дивлячись на дим, якого ставало все більше. Я втиснулась в стіну навпроти, чіпляючись пальцями за плащ, залишений кимось на крючку, і замружилась. Чому… Чому саме сьогодні?!

Це був хороший, звичайний день. Останній перед моєю відпусткою, і я обіцяла мамі, що раніше прийду додому. Мені і лишалось лише занести документи нашому головному лікареві і за сумісництвом власнику клініки і піти. Мені навіть не треба було бачитись з ним особисто. Я просто заглянула в приймальню, щоб покласти секретареві, якого вічно нема на місце, папку на стіл і просто піти.

Як на зло, двері до кабінету були відчинені. І я, дурна, не пішла, а вирішила, що швиденько прослизну, лишу папери і просто піду геть. До моїх вух встигла долинути тільки страшна в медичному контексті фраза: «Вколеш те, що я скажу, і не думай зриватись. Забув, скільки справ ми провернули? А тоді стариган просто засне вічним сном!»

Я не встигла навіть злякатись, скласти два і два. Тому що наступної миті чоловік, що говорив, озирнувся і помітив мене. Не знаю, чому, але тієї миті в моїй голові спалахнула лише одна ясна думка: тікати. Негайно тікати геть. Запам’ятала лише, що швидко вибачилась і вийшла геть, а тоді за спиною прозвучав якийсь сухий тріск.

Наче стріляли.

Не знаю, як мене занесло до тієї підсобки. Десь на межі свідомості промайнула дурна думка, достойна такої дурепи, як я: може, якби я не втекла, то нічого б і не сталось. На кілька хвилин мені здалось, що нічого не трапилось і за мною ніхто не женеться.

А тоді заверещала пожежна сигналізація, і я кинулась до дверей. Марно. Хто б там не був, у кабінеті у головного лікаря, ця людина явно розуміла, куди я втекла. І подбала про те, щоб я ніколи не могла звідси вийти. Двері були зачинені, і скільки б я не била в них кулаками, все марно. Лікарня знаходилась за містом, пожежники доїдуть сюди точно не скоро, і там, зовні, все вже палало. Я спробувала вибратись, але в голові вже горіла думка: це кінець. Мене закрили тут, щоб спалити заживо. Може, я навіть не дочекаюсь полум’я, а просто задихнусь від диму. Повітря вже не вистачало. Підсобне приміщення було крихітним, звичайно ж, без жодного вікна.

Я закашлялась. Сили стрімко покидали мене, і я навіть не могла назвати себе загнаним в куток звіром, тому що, на відміну від звіра, не була здатна пробити собі шлях на свободу. Коли знову спробувала покликати на допомогу, тільки захрипіла і була впевнена в тому, що мій голос вже ніхто не зміг почути.

Серце калатало в грудях, в голові спалахнула думка: а що ж робитимуть мама з сестричкою, якщо мене зараз уб’ють?.. Мама ж хвора. А сестра ще надто маленька, щоб самостійно заробляти на життя. Та я б ніколи не потрапила до цієї клініки, якби нам не треба були гроші і мені не допомогли з працевлаштуванням. Хто ж знав, що воно так обернеться…

Думки плутались. Я спробувала якось прикрити ніс рукавом медичного костюма, щоб не наковтатись диму, але розуміла, що все марно. Він заповнив вже половину підсобки, і я ледь дихала, розуміючи, що ще секунда – і усе…

Зовні щось загримотіло. Я ледь подалась вперед, на звук, а потім, коли двері відчинились, мимоволі втиснулась в стіну. Чоловічий силует нагадав мені людину, яку я бачила в кабінеті головного лікаря. В ореолі гарячого диму, проте, важко було хоч щось розібрати.

Чоловік кинувся до мене, хапаючи за руку, і, здається, намацував пульс.

– Жива, – голос здався мені знайомим. – Давай, піднімайся. Ти ж не хочеш тут згоріти?

Я нарешті змогла сфокусувати на ньому свій погляд. Ні, це була зовсім інша людина, не той чоловік, що мене тут закрив. Він потягнув мене геть, буквально висмикуючи з душної підсобки в охоплений полум’ям коридор. Вогонь повз по стінам, пожираючи їх, наче папір.

Я повернулась до свого рятівника і нарешті впізнала його. Роман Вешнєв, син одного з наших колишніх пацієнтів, чоловік з жахливою репутацією і постійним ореолом небезпеки довкола нього. Якби я чітко не побачила обличчя того, хто говорив в кабінеті у головного лікаря, могла б подумати на Романа. Я була медсестрою при його батькові, і Павло Григорович точно не викликав довіри як людина. Він говорив багато такого, що налякало б кого завгодно… І син в нього, за словами старого, був ще гіршим.

Але зараз ніхто не був страшніше полум’я. Вешнєв закрив двері підсобки, і тільки зараз я побачила, що замкова щілина була розбита.

Мене закривали на ключ.

Я похитнулась. Хотіла впертись в стіну, але запізно згадала про вогонь і відсмикнула руку. В цьому коридорі вже нікого не було, але здалеку долинав шум і крики. Роман ривком притягнув мене до себе і підхопив на руки. Ні пручатись, ні якось допомогти йому я була вже не в силах. Свідомість утікала геть, і я наче провалилась кудись, не здатна розрізняти нічого, окрім вогняних спалахів довкола.