Глава 22

Дуже швидко настає весілля, а точніше день, коли я маю здійснити задуману втечу.

Відчуваю сильне хвилювання, що аж терпнуть руки та ноги. Безмежно боюся скуштувати невдачі.

Через ці емоції трішки неуважна та розгублена. Ось сиджу та тільки з п'ятого разу чую перукарку, яка питає чи треба випускати локон на обличчя.

- Вибачте, не почула, - кажу їй нервово, зчіплюючи пальці з рожевим манікюром між собою. - Краще, мабуть, не варто. Він заважатиме та дратуватиме мене.

- Розумію, добре, - привітно відповідає вона, чаклуючи далі над зачіскою. Вона все втикає та втикає у волосся шпильки, а моє напруження тільки ще більше наростає.

Його навіть не ладен замалювати ідеальний макіяж. А нафарбували мене дуже гарно. Навіть не перебільшую. Зробили живу ляльку. Ось дивлюся  на своє відображення у дзеркалі та не впізнаю себе. Але, на жаль, добрячий шар косметики не перекриває переживання, яке гарцює на ньому.

Його помічають усі, а тим паче Герман із яким я нині їду.  Ми сидимо на задньому сидінні авто, яке направляється до РАЦСу.

- Не нервуйся, - говорить він до мене. - Тебе ж ніхто там їсти не буде, а тим паче я.

Відвертаюся від вікна, за яким буянить спекотний та сонячний червень, до Германа. На ньому чорний костюм та білосніжна сліпуча сорочка. Обличчя серйозне, але не зле.

- Мабуть, - відповідаю, відчуваючи, що корсет сукні дуже сильно затягнутий. Марина, яка допомагала одягатися, не пошкодувала сил. Трішки перестаралася.

- Усе буде добре, - відчуваю, як кладе свою руку на мою, а інша пролазить мені за спину.

Від неочікуваної дії здригаюся, а він притягує ближче до себе. Зазирає мені в очі та цілує в губи. Не довго. Це триває десь п’ять секунд, і через вказаний час відчуваю його вуста біля свого вуха та шепіт, який лунає:

- Головне, не опирайся своїм бажанням.

Повертаюся до нього. Розгублено дивлюся й питаю:

- Що ти маєш на увазі?

- Хіба вечір в Одесі не пояснив тобі, що ти дійсно хочеш?

- Я була п'яна, - виправдовуюся.

- Але не настільки, щоб зовсім нічого не тямити.

- Германе, що ти цим хочеш мені сказати? - запитую у нього.

- Не скажу, - відчуваю, як його рука спускається до моєї талії. - Сподіваюся, що ти сама до цього рано чи пізно дійдеш.

Як же кортить йому сказати, що… Але стоп. Я не маю викликати у нього підозр.

- Поняття не маю до чого маю дійти, - дивлюся прямо, відчуваючи як серце ломиться в грудях.

- Не переживай, я на тебе тиснути не стану, - тихіше відповідає та відвертається, але продовжує обіймати та тримати за руку.

Натяк мені зрозумілий, але цього ніколи не станеться. Звісно ледь не піддалася спокусі, але то все через алкоголь та Дениса, який уже зустрічається з тією Христиною. Ледь не кожний день викладають спільні світлини, які наповненні радістю та пристрастю.

У РАЦСі все триває відносно швидко. Запитання про згоду, підписи, обмінювання каблучками та поцілунок при всіх родичах, які зібралися: батьки Германа, його сестра, мій тато з Тетяною та їхні діти. На це видовище було вирішено брати тільки їх, а ось у ресторані чекали всі інші гості, які у переважній більшості складалися з ділових партнерів Германа та батька. Із моїх гостей там мала бути тільки Кароліна.

Після РАЦСу відбувається фотосесія. Вона зовсім мені не в радість, але намагаюся бути щасливою. Якось вичавлюю зі себе скупу усмішку, а фотограф все клацає та клацає.

І тільки через годину катівня завершується, та ми їдемо до розкішного ресторану, де зал оформлений у зелено-срібних барвах. Усюди живі квіти. Просто казка, але я не відчуваю себе принцесою, бо поряд  далеко некоханий принц…

Та якщо говорити чесно…  На цьому святі я почуваюся чужою, адже довкола дуже багато незнайомих мені людей, які підходять та вітають зі створенням сім'ї та бажають те, що зазвичай лепечуть на подібних заходах.

Я ледве це все витримую. Так нервуюся через план, а тут ще багато незнайомих мені людей. Голова йде обертом. А до того серед гостей не бачу Кароліну. І від цього градус знервованості лише зростає. Не можу ні їсти, ні пити… І коли знаходиться нагода, то я виходжу зі святкової зали та набираю Кароліну.

Кожний гудок, мов лезом по серцю… Кароліна не бере слухавку. Мене починає морозити та тіпати. Невже щось пішло не так? Ні! Я не хочу бути його дружиною!

Раптово чиясь легка рука падає мені на плече. Я різко обертаюся та радію, але одночасно відчуваю лють.

- Кароліно, я ледь не посивіла! Чому ти трубку не брала?

- Вибач, так склалися обставини, - простягає вона конверт, який я одразу беру. Він важкенький та пухкенький.

- Там усі твої документи, а також квиток на літак, - торохтить Кароліна, яка одягнута у червону сукню, а її біляве волосся розпущене та трішки підкручене. - Тільки годину тому зробили.

- Добре, дякую, - бурмочу я та далі висловлюю жвавіше. - Ти моя рятівниця.

- На шосту замовлю тобі таксі, до якого сама закину валізу, а через п'ять хвилин ти сама до нього вийдеш та сядеш, - пояснює подальші дії. - А зараз нам варто розійтися, аби ніхто не бачив нас разом.