Глава 17

Ранок неділі настає для мене доволі швидко. Просто блискавично, бо ввечері я фактично одразу поринула у світ снів, а нині прокинулася вельми рано.

Довелося навіть разом снідати з Германом, бо я думала, що він уже поїхав у справах, а він ще знаходився у номері та передивлявся папери.

- Я повернуся біля восьмої, - каже він мені, коли я п'ю зелений чай, в якому крім зелених листочків плавають невідомі рожеві бутончики квітів, завбільшки зі соняшникове насіння. - До цього часу постарайся бути готовою. Добре?

- Гаразд, - погоджуюся та роблю маленький ковток. Напій дуже смачний. Хоч щось приносить мені радість.

- Тоді до вечора, - жваво виходить із кімнати, і я в цей момент кидаю погляд йому в спину з думкою:

- Невже він дійсно хоче своїми діями знайти до мого серця дорогу? Сподівається, що довго та щасливо житимемо разом? Він не жартує? Але все ж через гроші.

Не знаю, що він там собі думає, але нічого у нього не вийде. Я його ніколи в житті не покохаю. Навіть ладна сама зі собою посперечатися на це.

А якщо програю?  Цього ніколи не трапиться. А тому не боюся пообіцяти собі, що в разі програшу піду та обріжу своє довге волосся під каре. Проте це нереально. Скоріше воду на Венері знайдуть.

Швиденько допиваю чай, а після цього йду до ванної, де чищу зуби та витримую на обличчі п'ять хвилин вибілювальну маску проти ластовиння, яке за декілька років користуванням цим косметичним засобом стало майже непомітним. Воно і до цього не впадало в око, але я завжди, дивлячись у дзеркало, його бачила та психувала.

Тому з сімнадцяти років почала активно боротися з ним, а тим часом деякі мої одногрупниці малювали собі ластовиння на обличчі, бо це було трендом, як і зачесані догори брови.

Після косметичної процедури, наношу зволожувальний крем та швиденько одягаю жовту легеньку сукню, адже телефон пише, що за вікном понад двадцять п'ять градусів тепла. І він не помиляється, коли виходжу на вулицю, то ловлю розпечене місто, яке  трішки заспокоює прохолодний вітер зі солонуватим присмаком моря.

Вдихаю цей аромат. Він свіжий, приємний та дарує розслаблення. Хочеться піти на пляж та ніжитися під сонцем. Подрімати під його ласкавими промінчиками.

Але мені потрібно до торгового центру, яким уже нині крокую, а біля мене Віталій. Він із кам'яним обличчям та якийсь напружений. Мабуть, боїться, що я чкурну. Дарма. Тікатиму, але точно не сьогодні.

Майже у першому магазині купую червону сукню-халат із рукавами середньої довжини. Чомусь сподобався такий фасон. Мабуть, тому, що її можна одягати без вигинання рук чи допомоги інших людей. Вона зав'язується як халат. Швидко одягається та скидається, а також підкреслює талію.

Наступними є взуття. Ось із ним не все так просто. Все, що приміряю, то мені не подобається, а якщо щось припадає до душі, то немає мого 37 розміру.

Тільки через дві години пошуків, то купую чорні замшеві туфлі на шпильці. Вони не дуже сильно мені до вподоби, але будуть добре підходити до сукні. Також на них ще діє акція… Але у мене ж бюджет необмежений. Тому тут, мабуть, грає жіноча натура - гріх не взяти якісні туфлі та плювати, що не сильно подобаються. За пів ціни же…

Після цих покупок повертаюся до готелю, і коли заходжу до номера, то помічаю, що на годиннику майже четверта година дня. Невже я так довго була? Я ж не багато ходила…

Одразу йду в душ, де освіжаюся від спеки. Змиваю з волосся та шкіри запах торгового центру, який вельми специфічний. Немов взяли всі парфуми на світі та змішали їх в одному казанку, а під кінець ще аромат кави з сиропом «лісовий горіх» додали.

Але як я ж не хочу йти до ресторану, адже ми там не просто будемо їсти. Герман підбурюватиме на розмову, а мені важко з ним бесіди вести.

Але маю… Повинна зробити все, аби до весілля прибрав від мене охоронців. Бо якщо Віталій ходитиме за мною у той день, то нічого не вийде. І тоді я вже від чоловіка нікуди не втечу.

Ні. Про це не варто думати. Усе вийде. Треба вірити у це, а зараз потерпіти.
Хоче ресторан. То буде йому ресторан! Навіть намагатимуся мило поводитися.

Головне, щоб після цього руки не розпускав. Бо поцілунок він же вкрав у мене.

До сьомої години вечора я повністю готова. Сукня сидить на мені, ніжки сковані туфлями, а на обличчі в міру яскравий макіяж. Виділила тільки очі чорними стрілками та підкреслила брови.

Чекаю на Германа внизу у ресторан-барі та п'ю каву з молоком та корицею. А поки його немає, то дивлюся сториз, а там гортаю дописи. Один із них з'являється у мене перед очима. І він шокує, злить до вереску та викликає цілу фіру подібних негативних емоцій.

Бачу світлину, де зображений Денис. Він усміхається та обіймає ту дівчину з якою танцював на дні народженні Каті. Христина, здається, її звати. Чи як там…

Утім немає різниці, яке її ймення! Я… Ревнощі канатом здавлюють моє горло та починають колоти шпицями тіло. Хочеться жбурнути той телефон у вікно разом із чашкою. Але ні в чому вони невинні.

Кортить заплакати. Голосно заревіти. Випустити емоції…

Заблоковую телефон та гучно кладу його на стіл, що аж на мене увагу звертає бармен – надсилає у мою сторону збентежений погляд. Намагаюся заспокоїтися, повільно вдихати повітря через ніс, затримувати на три секунди та випускати через рот. Не виходить! Денис із тією хвойдою!