Глава 15

Вранці навіть не могла близько подумати, що ввечері сидітиму в літаку, який прямуватиме до Одеси. Хоча чого я дивуюся? Моє життя останнім часом настільки непередбачуване, що нема чому вражатися. І що мене чекає завтра? Чи у понеділок? Либонь, це знають тільки богині долі, які останнім часом лише знущаються з мене.

Дивлюся у вікно.  Цю поїздку не відмінити. Хоча шкода, що зараз не літо. Море холодне. У ньому точно не скупатися… Ні! Не бажаю говорити про воду та плавання у ній! Одразу згадую події минулої суботи. Річка, а там зухвалий поцілунок…

- Колись літала? - запитує Герман, а на фоні лунає голос пілота, який каже, що за п'ять хвилин виліт та щось про погоду в Одесі.

- Тільки в мріях, - протягую та обертаюся до нього. - А що?

- Просто цікаво, - відповідає, а мій погляд падає на комір його чорної сорочки. І чому на нього дивлюся? Не знаю? Пропалюю очима, мов від цього залежить моє життя.

- І довго нам летіти? - відвертаюся до вікна та тепер спостерігаю за працівниками аеропорту, які ходять злітною смугою у жилетах кислотного кольору та руками махають один до одного.

- Десь годину. Не більше.

- Це як майже з однієї кінцевої станції метро доїхати до іншої, - зрівнюю.

- Можна й так назвати, - погоджується. - Але літаком веселіше, бо з ілюмінатора багато цікавого відкривається, а у метро тільки люди, та за вікнами темнота.

- Угу, - погоджуюся, і цієї миті пілот повідомляє, що посадка закінчена та будемо вилітати.

Чую рух літака. Якщо мені пощастить, то наступного разу вилітатиму не до Одеси, а до Італії. Хоча це настільки небезпечно та ризиковано. Одна не така дія - крах. Аварія життя…

Від цього на обличчя нападає сум, який одночасно холодить органи всередині. Тікати до іншої країни за допомогою підроблених документів, то не лісом на підборах гасати. Зовсім інший рівень.

А за це є кримінальна відповідальність? Не маю уявлення… Треба подивитися, аби знати, що чекати. Хоча якось не хочеться до справжньої в'язниці потрапити.

Дарма переймаюся. Якщо навіть туди потраплю, то Герман мене витягне, бо…
Голова смикається у його сторону. Чоловік комусь відписує повідомлення на смартфоні.

Мабуть, він мене заб'є, якщо все зірветься. Хоча, либонь, перебільшую… Навіть думати не хочу про наслідки.

- Що таке? - помічає мої позирки, блокуючи смартфон. - Тобі страшно?

- Так, - вибовкую, але тямлю, що даю відповідь не на те запитання, бо у голові крутиться зовсім інше. Абсолютно.

- Не треба, - заспокоює. - Загинути в авіакатастрофі дуже малоймовірно. Щодня у ДТП помирає  значно більше людей, аніж під час перельотів за декілька років. Тому не накручуй собі в голові нерозумного.

- Добре, - апатично відповідаю та відвертаюся. Літак стрімко розганяється та відривається від землі - підіймається вгору. Відчуття при цьому дивні, але їх "глушать" мої думки, присвячені втечі.

У сонячній та теплій Одесі ми опиняємося рівно через годину. Хоч нині вечір, але тут набагато тепліше, аніж у Києві. Деякі місцеві жителі ходять у шортах та футболках, а ми приїхали з пальтами, які нині несемо в руках.

Прямуємо до готелю, а за нами йде два охоронці, які тягнуть наші валізи. І доносять їх до самих білих дверей. Я збентежуюся. Чому один номер?

Не встигаю щось запитати, бо Герман відчиняє двері та поглядом каже, щоб я проходила перша. Слухаюся його. Крокую до світлого номера, де пахне свіжістю. Інтер'єр стильний та стриманий.  Нічого зайвого та такого, що може дратувати.

Утім зараз не до шпалер та меблів. На язику висить наступне, яке озвучую йому, коли двері за ним закриті.

- Ми будемо в одному номері, - запитую, не приховуючи свій злісний стан.

- Так, - підтверджує та наступною фразою гасить моє невдоволення, мов вода вогнище, яке димить та скоро запалає. - Тут дві спальні, а тому не багровій від люті. Вибирай, де ти будеш.

Ну добре, що хоч так. Затягую в повітря легені по саму зав'язку та випускаю. Господи, як же мені нині складно.

- Ок, - киваю головою та розглядаю номер. Ми, як я зрозуміла, знаходимося типу у вітальні, яка розділяє спальні. Бо бачу двері. Одні з лівого боку, а інші - з правого.

- Буду тут, - йду ліворуч та смикаю за ручку дверей.

Переді мною моментально відкривається велика спальня, з не менш великим ліжком… Але більше увагу притягують вікна. Вони панорамні та виходять прямо на море.

Одразу прямую до них. Це, мабуть, найкраще, що потрапляє в очі за останній тиждень. Немає нічого приємнішого за те, щоб дивитися на безкрає море, яке повільно переходить у блакитний небостяг, на якому пливуть сліпучо-білі "кораблики" із хмар.

- Гарно, - шепочу я, бо не можу стримати емоцій.

- Радий, що тобі подобається. - відповідає Герман, який стоїть поряд. - Пропоную через пів годинки пройтися. Складеш мені компанію? Чи будеш тут сидіти, мов кішка, та жадібно дивитися у вікно?

Кішка? Мене ще ніхто не порівнював із цією твариною. Тільки в школі хлопці білкою дражнили, коли не хотіла давати списувати домашнє завдання.