Глава 14

До обіду повертаюся додому. Хоча який це мені дім? В’язниця… Тільки так сприймаю.

Дорогою в голові кручу план Кароліни, а також пораду, що маю поводитися так, аби він нічого не підозрював та повірив, що я змирилася зі всіма обставинами.

Їй таке легко висловлювати, бо мені це робити, а не їй. Хоча на її тендітних плечах лежать важливіші справи. Треба зробити документи.

Головне, щоб усе задумане вийшло, бо якщо план накриється мідним тазиком… Не уявляю, що зі мною зробить Герман чи батько… Мабуть, зітруть у порох. Не знаю.

Від уявлення подібного, то починає боліти голова. Схиляю її у сторону. За вікном автівки миготять дерева.

А тому повертаюся до думок, де я маю поводитися так, аби напускати туману в очі.

Розіграти, що закохалася у нього?

Ні!

Дурнувата ідея, і я вельми погана актриса. Він же сам сказав, що брехати я не вмію. Тому одразу розкусить, якщо почну удавати подібні емоції.

Тоді я обираю свою звичайну поведінку. Також буду ігнорувати та менше з ним спілкуватися. Головне не конфліктувати та не допускати ситуацій, де хтось виходить за межі. Це табу!

Я тоді могла дати опір. Скинути його руки та піти геть, але стояла, мов зачарована та дала зайти ситуації далі. Але добре, що хоч потім пішла, бо він чоловік хвацький. Якщо бачить нагоду, то не стане втрачати. Переніс би все у горизонтальне положення.

Але більше тоді  розбісило його - брехня розіб'ється… Великі надії покладає.

Неочікувано для мене, авто вже перебуває на подвір'ї, і Віталій відкриває двері. Насуплююся. Треба якось швиденько забігти до своєї кімнати, аби ніхто мене не побачив. Хочу посидіти наодинці.

Випурхую з авто. Не доля. Із будинку одразу виходить Герман. Таке враження, мов чекав на мене. Та з наступної фрази розумію, що так:

- Це добре, що ти з'явилася, бо я вже хотів телефонувати.

- А що сталося? - незворушно запитую, складаючи руки на грудях та дивлюся на нього з-під лоба.

- Поїдеш зі мною до Одеси, - на крок скорочує між нами відстань, яка нині сягає одного метра. І ця його дія мені неприємна. - Йди та збирай валізу.

- А для чого мені з тобою їхати? Що я там робитиму? - так само спокійно питаю. Я не бажаю з ним кудись їхати. Хай сам тягнеться до своєї Одеси, а мене не чіпає!

- У тебе не вийде мене здихатися, - відкидає мій опір у сторону. - Маєш годину, щоб зібратися.

Поглядом наполягає на своїх словах. Хоча у мене варіантів небагато.

- Добре, - погоджуюся, що його дивує, бо озвучує:

- Якось швидко ти здалася. А де гучна істерика?

- Немає настрою на неї, - здвигаю плечима. - Хоча чи є сенс? Все одно мене ніхто не чує.

Озвучую цю фразу та хочу йти до будинку, але коли проходжу повз нього, то рукою хапає мене за плече. Зупиняє.

- Що? - обертаюся до нього та обдаю злісним поглядом.

Він уважно дивиться мені в очі. Я намагаюся гідно витримувати таке позирання.

Одразу народжується тривога, що він знає про мій план утечі. Але звідки? Віталій же нічого не чув… А якщо на мені жучки для підслуховування?

Ні… Таке неможливо. Коли він міг його начепити? Маргарито, не думай про подібне, бо то уже дурниці. Ти фантазуєш!

- Хотів сказати, щоб ти брала тільки необхідне, - пояснює та відпускає.

- Добре, - погоджуюся.

- І ще, - знову не пускає. - Хочу тебе попросити, аби ти перестала на мене злитися та уникати.

- Я тебе не уникаю, - опускаю очі з його обличчя на грудну клітину. Остання повільно підіймається та опускається. - Вранці ми розмовляли, а також у вівторок.

- Розмовляли, бо тобі треба було, - залізають його слова мені до вух.

- І що ти хочеш від мене? - здіймаю погляд. - Аби чекала тебе з роботи та ляси точила до ранку?

- Прошу хоч би зі мною вечеряти, а не ховатися у кімнаті, мов миша від кота.

- Я не їм після шостої, а ти приїжджаєш пізно. Не бажаю набрати зайву вагу, - висуваю таке.

- Я не змушую тебе їсти - можеш просто поруч посидіти. Маргарито, ігнорування нічого доброго не принесе нашим стосункам, а зробить тільки гірше.

Думаю. Язик свербить сказати, що несе цілковиту дурню. Стосунки… Які до біса стосунки! Але не треба скандалити. Я маю "приспати" його увагу.

- Добре, - погоджуюся. - Якщо в той  час, коли ти приїжджатимеш додому, я не спатиму, то буду спускатися та сидіти біля тебе. Так піде?

- Дякую, - радує його моя вичавлена відповідь. - А тепер щодо твоєї образи на поцілунок. Що я повинен зробити, аби ти перестала відчувати гнів?

- Я не злюся на помилки, - кажу та дивлюся прямо в очі. - Тому нічого не треба чинити.

Мовчить. І чому? Образився, що назвала помилкою? А хіба не так? Гадаю, що все правильно мовлю.

- Можна я піду збиратися? - продовжую. - Бо у мене вже менше години.