Глава 13

Після того вечора минає майже тиждень. Усі дні ми вкрай рідко перетиналися, а тим паче майже не говорили. Тільки перекидалися словами, де казали одне одному "добрий ранок" чи "гарних снів". Винятком був лише ранок вівторка, в який я висловила, що мені треба поїхати до себе додому, аби забрати деякі речі та спатіфілум, який, на щастя, за час моєї відсутності, не опустив «вуха». Зараз він стояв у мене на підвіконні та готувався до цвітіння. Ще трішки та мали розпуститися ніжно-рожеві квітки.

Ось дивлюся на них та гадкую. І про що думки? Хоча краще сказати про кого - Германа. 

Зараз неабияк картаю себе, що тоді заплуталася в емоціях та подріботіла до нього. А якби не пішла, то б нічого такого не сталося. Лягла би собі спати та не стала жертвою зухвалого «крадія». Утім минулого не повернути та не змінити.

Залишається тільки наступне - змиритися та взагалі забутися про це! Якось викинути зі спогадів! Або, принаймні, не думати про це. І мені в цьому неймовірно сильно допомагає робота. Сиджу на ліжку за ноутбуком із ранку до вечора, працюю з текстами та намагаюся не відвертатися на свої думки та зовнішні «подразники», якими тільки є Марина. Вона постійно питає, що приготувати на сніданок, обід та вечерю.

Утім єдиною людиною від якої я постійно чекаю звістку - є Кароліна. Вона єдина, хто мене підтримує - повністю розділяє моє обурення, а у п'ятницю ввечері взагалі інтригує наступним повідомленням:

- Я маю план. Нам необхідно його обговорити.

- Який? - одразу друкую їй.

- Краще його озвучити при зустрічі, та взагалі тобі треба витерти все листування зі мною.

- У нього немає доступу до мого телефона. Він нічого не прочитає, - розумію, що вона має на увазі.

- Але поки тебе не буде, то може потай взяти твій ноутбук та відкрити листування, - одразу приходить від подруги, а за ним біжить наступне повідомлення. - Маргарито, тобі треба бути максимально обережною! Герман не ідіот. Видно, що чоловік головастий.

- Я розумію. Усе зітру.

- У тебе вийде завтра якось зі мною зустрітися?

Підпираю обличчя рукою та закусую щоку. Я не знаю чи зможу. Одна справа їхати додому за одягом та вазоном, а інша – побачитися з подругою, яка розіграла дурнувату виставу для втечі. Навіть якщо відпустить до Кароліни, то, мабуть, не тільки з Віталієм. Але тут питання постає в наступному - а чи відпустить?

- Я не знаю. Треба у нього питатися. Якщо навіть дасть добро на зустріч, то я знову буду з охоронцем. Хоча я постійно з ним.

- Не біда. Аби сидів за сусіднім столиком чи йшов на відстані від нас. Цього разу тікати не будемо.

- Тоді завтра спробую випроситися, бо сьогодні вже пізно, - друкую повідомлення та  зиркаю у правий верхній кутик смартфона, де миготить 23:45.

- Добре, - приходить від Кароліни.

Після цього я стираю наше листування до моменту, коли стала "нареченою", та починаю гадати, що могла придумати Кароліна. Безумовно щось шалене. Намагаюся приблизно уявити, але не можу.

Хоча не про те зараз думаю - завтра треба заговорити з Германом, аби дозволив зустрітися з Кароліною. Як же я не хочу з ним вести діалог. Зовсім!

Але якщо невідомий мені план спрацює, та я зможу звільнитися від цих кайданок?

Тому треба зібратися та трішки потерпіти. Не може так життя безглуздо складатися! Вірю, що якось дам диму з рук Германа та батька. Втечу, а як стануть шукати - не скоро знайдуть!

Ранок суботи стартує для мене  доволі рано - десь о восьмій ранку, який починається з того, що мию голову та приводжу себе в порядок - мінімум косметики.

І коли вдягнена, а годинник показує дев'яту, виходжу з кімнати та прямую до столової, де має сидіти Герман.

Чому я впевнена, що він удома?

Його автівка стоїть біля будинку (він чомусь не завжди ставить її в гараж),  а тому це означає, що ще нікуди не повіявся  у справах.

Хоча, либонь, не думає кудись їхати, бо зустрічаю його у столовій в домашньому одязі. Він п'є чай та щось читає зі смартфона, який тримає в лівій руці та повільно скролить.

Одразу підіймає очі. Вони просмалюють мене. Що аж, здається, читає мої думки.

Хоча це нереально. До моєї голови ніхто не може проникнути! Це надійне сховище з незламними системами захисту.

- Добрий ранок, - промовляє та продовжує позирати на мене.

- Добрий ранок, - намагаюся спокійно відповісти, але виходить доволі натягнуто. І повітря між нами також напружується.

Сідаю за стіл та знаходжуся навпроти нього. Руки ховаю, аби не видавати свого хвилювання. Якось маю почати розмову.

Нас перериває Марина, яка щебече, що сьогодні дуже гарна погода, та одразу після цього питає, що я бажаю. Хатня робітниця мила жінка, але інколи напружує своєю турботою.

Вона бігом приносить мені каву з молоком та нарешті зникає з поля зору. Герман тим часом дивиться у смартфон. Його сірі очі швидко ходять невідомим мені текстом, а вуста зімкнені у лінію.

Затримую погляд на них. До голови лізуть яскраві спогади пов'язані з ними, які не тільки картинками проносяться перед очима, а навіть кидають у ті відчуття. Дають їх знову скуштувати.