Глава 10

Якщо людину не кохаєш, то навіть найдорожча каблучка у всесвіті не зуміє підійняти настрій чи викликати хоч краплю цього почуття. Вона навпаки - стає невимовним тягарем, а точніше сталевими кайданами. Їх хочеться розірвати. Розбити на друзки, вгризтися зубами та розтрощити… Зробити все можливе, аби тільки звільнитися та куштувати свободу. Вдихати на повні груди та відчувати її у кожній клітинці тіла.

Прикраса сидить на моєму пальці. Вона лаконічна, але одночасно красива. Дизайн простий, але зелений камінець додає шарму. Переливається під променями світла та аж палає невимовним блиском. Очі важко відвернути. Прикраса тягне до себе увагу, але не та людина мені це дарує. Абсолютно не та…

Навертаються  терпкі сльози. Ось чому моїм нареченим не є Денис? Якби був він, то я б завела календар та чекала б того чарівного дня. Години б рахувала…
А так… Біля мене стоїть не той чоловік. Зовсім.

Відходжу в сторону, поки Герман розраховується. Роздивляюся сережки та браслети, які обов'язково хтось купить та зробить приємне дружині, дівчині, мамі чи сестрі. Тут уже неважливо кому. Адже та людина відчуватиме радість, а не таку невимовну журбу, яка нині сидить у мені та співає мінорну пісню, схиливши голівку на бік.

- Ти ще щось хочеш? - підходить Герман. - Якщо так - обирай поки ми тут.

- Я нічого не хочу, - обертаюся до нього. - Ходімо, бо мені противно тут перебувати.

- Добре, - кориться мені та знову бере за руку, але цього разу не стискає її, мов пташку, яка хоче вирватися та втекти, а ніжно. Переплітає свої гарячі пальці з моїми крижаними. Відчуваю контраст температур, який ломить. Злегка смикаюся. Хочу її забрати, але терплю, бо інакшого виходу поки не маю.

Після ювелірного магазину, то ми ще зазираємо до взуттєвого, звідки виходимо з парою  світлих туфель на невисоких підборах, а також ще купуємо мені сукню. Бо маю ж у чомусь їхати до батьків Германа.

Я дівчина звичайна, мов чашка з мас-маркету. Можу одягнути затерті джинси та вицвілу футболку, але не у те коло людей їду. Маю мати відповідний вигляд.

Тому ще доводиться зайти та прикупити косметику - нову туш, палетку тіней та чорний олівець для очей.

І весь цей час Герман тримає мене за руку, нагріваючи її. Тільки біля авто випускає. Перестає порушувати мої кордони.

Додому ми їдемо разом. Сиджу біля нього та дивлюся поперед себе, а інколи повертаю голову та ловлю краєвид - поле, яке раптово закінчується та починається сосновий ліс. Саме той ліс, яким тікала…

До будинку ми приїжджаємо рівно о третій годині дня та фактично одразу йдемо обідати, адже Марина вже накрила стіл, мов знала, що саме зараз з’явимося на порозі.

Усі страви, які нею приготовленні, чудові. Викликають в’язку слинку в роті та подразнюють нюхові рецептори – запалюють їх. Проте мені зовсім нічого не лізе до горла. Навіть не допомагає сильний голод, який відчуваю, бо вранці я ж не снідала. Залила до шлунку гарячий чай та все.

Якось заштовхую в себе шматочок смаженої риби, розміром зі сірникову коробку, а після цього встаю.

- Дякую, я наїлася.

Одразу йду. Герман нічого мені не каже. Він і сам особливо не їсть. Перекидає виделкою рис із овочами в тарілці.

До п'ятої години вечора повністю готова. Одягнута в кремову пряму сукню зі широким чорним поясом та мереживними рукавами такого ж кольору. Саме вбрання без декольте та дуже просте. Стримано та елегантно. Його обирав Герман, бо я до цього діла показала свою байдужість.

Хвилясте волосся лише розчісую та роблю дуже легкий макіяж - світлі тіні та трішки туші. На більше бажання немає, а також не бачу сенсу щось яскравіше робити. Апатія.

Коли завершую, то взуваю нові туфлі та повільно спускаюся на перший поверх. Не можу йти швидко, адже ноги досі ниють після вчорашнього. 

Минаю вітальню, коридор та виходжу на подвір'я. Навколо буянить очамріла весна. Гудуть вічні трудівники - бджоли, та співають дзвінко пташки… Гарна пора, яка від цього моменту буде асоціюватися лише з найгіршим, що трапилося у моєму житті.

- Готова, - чую за спиною тихі кроки Германа, і тут вже його присутність. Стоїть поряд.

- Так, - дивлюся на чисте небо - воно настільки блакитне, що аж здається несправжнім. Немов хтось розлив фарбу такого кольору.

- Може пальто візьмеш? -  запитує, та боковим зором помічаю, як збирає свій погляд на мені.

- Для чого, - продовжую досліджувати небо. Шукаю в ньому недоліки, які підтвердять, що воно справжнє. Вони є. Зі заходу пливе чудернацька хмаринка, яка нагадує милого котика. Утім швидко змінює форму. Уже схожа на злого крокодила.

- Щоб не змерзла, - пояснює.

- Нічого мені не буде, - опускаю голову. І одразу виплигують квіти. Витонченні тюльпани вже закриті та чекають нового теплого та сонячного дня.

Герман у відповідь прямує до авто. Відчиняє мені двері та зачиняє їх, коли сідаю.

Цього разу їдемо не у могильній тиші, а під радіо. На цій станції лунають різні пісні. Тут щось апатичне, а за три хвилини гримить веселе. І так змінюється постійно.

- Довго ще? - питаю у нього, коли ми вже у дорозі десь хвилин п'ятнадцять, а може навіть більше.