Глава 8

Коли Герман злий, то знаходитися поряд із ним неабияк неприємно. Але я висловила йому все, що накипіло. З моїх вуст лунала чиста правда!

І що вона мені дала? Нічого… Навіть якщо кричатиму йому на вуха до оглушення, то добровільно не звільнить мене. А до цього ще налякав, що якщо тікатиму, то влетить мені. І що зробить? До підвалу затягне та голодом мордуватиме?

Виймаю із пакета свою сумочку, а там смартфон, для якого одразу ще беру зарядку з валізи. Втикаю виделку у розетку та відповідний роз'єм у телефон, який вмер - розрядився.

Коли вмикається, то він починає сходити з розуму. Вібрує та пілікає. І всі сповіщення від Кароліни. Вона вже весь світ перевертає. Пише у всіх можливих соціальних мережах, а тут її дзвінок. Напевно, прийшло повідомлення, що я нарешті в мережі. Я без роздумів відповідаю.

- Алло, - тихо мовлю подрузі.

- Маргарито! - відчувається радість та стурбованість у її голосі. - Де ти? Що сталося? Куди ти поїхала? Чому ти не брала трубку?

Кароліна сипить на мою голову дуже багато запитань, але не дає на них відповісти, бо торохтить наступний диктант:

- Я дуже за тебе переживала. Почала думати, що тебе викрадають та подібне. У мене в голові таке дике та страшне гарцювало, що аж довелося заспокійливе пити! Маргарито, чому ти мовчиш? Не випробовуй мої нерви!

- Бо ти мені не даєш слова сказати, - пояснюю.

- Що з тобою сталося?

Ось як мені висвітлити їй ситуацію, яку сама до кінця не осягаю розумом?

- Марго?

- Ну якщо дуже коротко, то…

- То що? - дратує її моя зупинка.

- Батько хоче видати мене заміж.

- Що? - викрикує вона. - Ти серйозно? Маргарито, ти жартуєш?

- Не жартую, - видихаю. - І він максимально серйозно налаштований. Ось зараз знаходжуся в будинку «нареченого».

- І ти погодилася на таке? - обурюється. - Марго, ти зовсім божевільна? А Денис? Ти там собачої блекоти наїлася, що таке верзеш? Чи може головою гепнулася?

- Мене поставили перед фактом, - шепочу, дивлячись на двері. – Я намагалася втекти, почала заперечувати, але ніхто не брав мої слова до уваги. Батьку лиш треба, щоб я вийшла заміж…

- Я шокована, - белькоче вона. - І що ти будеш робити?

- Не знаю, але, - затихаю, а там продовжую, втім тихіше. - Я завтра поїду в торговий центр за одягом. Гадаю, що зможемо там перетнутися… Але зі мною буде охоронець, аби я знову не втекла.

- Я зможу під’їхати до тебе.

- Дякую. Бо мені зараз…

- Марго, ти мене дійсно не дуриш зі всім? - перепитує вона. - Я хочу, щоб це був невдалий розіграш. І ти зараз сидиш разом із Денисом у кафе та….

- На жаль, ні, - сумно перебиваю

- Господи, то якесь середньовіччя, - обурюється. - Твій тато випадково у часі не загубився? Він не тямить, що зараз люди собі самостійно обирають другу половинку? А не поєднують долі так, як цього батьки бажають?

- Усе заради бізнесу, - роздивляюся свої ноги. - Бо так йому буде вигідно.

- Божевільний будинок "Сонечко"!

- Угу, - відповідаю та запитую. - Ти ходила на день народження?

- Ні, - відповідає подруга. - Я весь вечір намагалася зв'язатися з тобою. Навіть уже хотіла до поліції звертатися.

- Ясно, - сумно мовлю.

- Ти зараз у того чоловіка? Бо я прослухала?

- Так, - підтверджую, а на душі стає ще більше нерадісно. Я від ранку так чекала цього вечора і дочекалася… І зараз «насолоджуюся»…

- Без слів… Прийти забрати доньку та одразу до незнайомця відправляти? Він хоч не чіпляється до тебе з непристойним ділом?

- Ні, поки поводиться доволі культурно, - хмикаю. - Сказав, що зробить усе можливе, аби знайти зі мною спільну мову.

- Хай до дупи йде, - дратується Кароліна. - Спільну мову…

- Я такої ж думки…

І тут так обидві злостуємо та поринаємо у мовчанку. І її подруга перебиває лише через хвилину:

- Де тебе завтра ловити?

- Я поки не знаю, - мовлю. - Мабуть, вранці тобі напишу, де саме ходитиму.

- Добре. Тоді чекатиму сповіщення.

- Ок, - невесело відповідаю та кладу телефон на тумбочку, а там відкидаюся на ліжко. Перед очима біла стеля, а під спиною м'яка постіль.

Емоційний стан надломлений, а до всього згадую про роботу. На щастя, терміни не горять, адже зараз близько не до цього. Як можна працювати, коли…

Я не знаю, що мене чекає далі, але складати руки на колінцях не збираюся. Буду діяти та якось виплутаюся зі сіток, які накинули.

Вранці прокидаюся від шуму. Розплющую очі, та бачу біля себе чоловічу постать - Герман. На ньому чорний костюм, а вираз обличчя несильно прихильний - там лише невдоволення та злість. Він щось кладе на тумбочку біля мого телефона, і коли це робить, то розвертається, щоб йти, але помічає, що я не сплю та дивлюся на нього.