Глава 7

Хоч його доторк теплий та лагідний, але він мені неприємний. Бо дає його не та людина, від якої таке бажаю. Я не хочу, щоб Герман мене торкався. Дратує!

- Добре, але забери руку, - не приховую того, що його дія не викликає у мене захвату. - Не люблю, коли порушують мої особисті кордони.

- Важко буде з тобою, - відповідає та одразу забирає руку. - Утім рано чи пізно ти перестанеш так кусатися.

- І звідки така впевненість? - повертаюся та тепер сиджу до нього боком та звішую ноги, які знову треба запихати в "катівню".

- А як інакше? - ставить зустрічне запитання. - Тільки не опирайся, та все буде добре.

- Що ти маєш на увазі? - обертаюся до нього, бо відчуваю у цих словах непристойні натяки.

- А що ти подумала? - дивиться мені в очі.

- Мене цікавить, що ти цим хотів сказати? - знову переводжу на нього стрілки. - Що значить "не опиратися"? Поясниш?

Пропалюю Германа поглядом. Одночасно відчуваю, як мої щоки палають від хвилювання.

- Маргарито, ти все одно вийдеш за мене заміж, а опиратися означає не виробляти подібного, як сьогодні. На перший раз варто пробачити, бо тебе можна зрозуміти. Маєш шок, але якщо подібне траплятиметься надалі, то я не бігатиму за тобою з чаєм та ковдрою, - повільно говорить та додає жвавіше. – Я зі свого боку робитиму все, щоб знайти спільну мову, бо мені невигідно мати з тобою погані стосунки. Адже бути разом до кінця життя та ділити одне ліжко. Не хочу засинати та думати, що мене хоче вбити дружина.

- Це тобі Тетяна сказала? - уточнюю.

- Що саме? - питається.

- Хочеш знайти "дорогу до мого серця"? - кажу йому.

- Мені Тетяна такого не говорила, але це і без неї очевидно, мов один додати до п’яти - шість.

- Хочу тебе засмутити, - кривлюся. - Нічого у тебе не вийде. Ти мені ані краплі несимпатичний та викликаєш лише роздратування. Я тебе ніколи в житті не покохаю!

- Не спіши так люто із висновками, - відповідає мені та щось лівою рукою бере біля себе та простягає. - Тримай.

Я опускаю очі та бачу звичайні хатні капці. Білі та м'якенькі.

- Навіщо вони мені зараз? - беру їх та розумію, що вони мені будуть великі, бо чоловічі.

- А як ти до будинку дійдеш? Хочеш знову взути ці туфлі та убити свої ноги до кінця? Чи босою чимчикувати?

- Але я їх зіпсую.

- Нічого страшного. Прийдеш - викинеш.

- Ну добре, - взуваю їх та дивуюся. Подумав за мої ноги, бо реально не сильно хотілося взувати той жах.

Повільно йдемо до його будинку. Я крокую біля нього з боку. Віддаляюся десь на метр та закутуюся щільніше в плед. Якби не останній, то, мабуть, би вже перетворилася на бурульку.

Думки зараз розкидані, бо голодна, мов вовк, та зморена. Не можу чітко про щось кмітувати.

І ось наступає момент, коли я опиняюся за брамою. Тут також є кремезні  охоронці, які стоять, мов статуї. Ехх… Самовільно зайшла до в'язниці - золота кліточка. А так сподівалася втекти. Відчувала на вустах солодку свободу…

Опускаю голову та навіть нічого не бажаю розглядати. Все одно. Апатія.

Коли опиняємося в будинку та скидаємо взуття, то нас на коридорі зустрічає жінка років п'ятдесяти з приємною зовнішністю. Вона усміхається та випромінює радість. Дуже привітна жінка.

- Марино, це Маргарита, - каже він їй. - Моя наречена. Тепер усі питання, які стосуються вечері та інших справ по дому - звертаєтеся до неї.

- Добре, - погоджується. - Дуже рада з вами познайомитися.

- І я, - тихо відповідаю.

- Накрийте вечерю через двадцять хвилин, - мовить їй Герман.

- Гаразд, - зникає вона, а я йому:

- А не рано скидаєш на мене такі обов'язки?

- Ні, - хитає головою та кладе мої туфлі, які ніс, до іншого взуття. - Ходімо проведу тебе до спальні, де приведеш себе до ладу, а також щось треба буде зробити із твоїми ногами.

Опускаю голову. На тілесних капронових шкарпетках бурі плями - засохла кров. Не дуже це добре. Проблематично буде їх знімати. Доведеться віддирати.

Дорогою до кімнати очі самі сканують будинок. Він не такий великий, як у батька, але набагато світліший. Також інтер'єр сучасний - мінімалізм. Нічого зайвого.

- Ось твоя спальня, - відчиняє двері Герман, і тут мій погляд перескакує на нього. Тепер я бачу його чітко та можу розгледіти. Високий, широкоплечий та міцний чоловік, якому в районі тридцяти років, а може трішки менше. Загалом вродливий, але це нічого мені не дає. Дивлюся та верне від нього. Тому відвертаю очі та питаюся:

- Сподіваюся, я тут одна буду спати?

- Так, але до весілля, - відповідає. - Після цієї події, то я переїду до тебе, або ти до мене. Тут як ти захочеш, бо мені все одно, де спати.

Почуте злить, але мовчу. Покірно проходжу до спальні, в якій інтер'єр огортає затишком. Вона виконана у бузкових тонах, світлі меблі та багато місця. Дорікань не маю, але не тут я б зараз хотіла бути.