Глава 4

- У вас дуже великий будинок, - повторюю фразу Тетяні, яку мовила до хатньої робітниці. - Загубилася, коли вийшла з вбиральні.

- Трішки є, - привітно погоджується жінка, я сідаю біля неї та беру чашку з кавою, яка вистигла. Хоча не можу її нормально тримати. Руки трусяться, мов у випиваки, який декілька років не просихає, а невпинно дудлить. Ставлю чашку на стіл.

Дружина мого батька мовчить. А що вона скаже? То ж не стане співати, що Герман тебе зачарує!

Тому обоє мовчимо, як тут дзвінкий галас до вітальні заносять діти. Вони забігають до кімнати, і коли помічають мене - затихають та здивовано лупають оченятками, які мають таку саму барву як у мене.

Мабуть, я зараз мала б сказати їм привіт та назватися. Нема бажання. Я продовжую глухо сидіти, проте ситуацію розряджає Тетяна.

- Вікторіє та Іване, - звертається до них. - Познайомтеся - це Маргарита. Ваша…

Вона зависає з відкритим ротиком, а діти уважно слухають. Та навіть мені цікаво, що повідомить.

- Старша сестричка, - каже їм правду.

- Привіт, - видушую зі себе до них.

- Сестричка? - задумливо питає дівчинка, а братик тим часом ховається за її спиною. - А чого ми раніше її не бачили?

- Бо я жила дуже далеко від вас, - намагаюся бути милою, бо ці діти точно ні в чому невинні. - А сьогодні приїхала до вас у гості.

- Ааа, - протягує Вікторія, яка дуже схожа на Тетяну. - І тепер ти будеш жити у нас?

- Ні, я тільки на один вечір, - кажу їй, а вона тим часом підходить до мене та сідає поряд, а її братик біжить до мами та тепер ховається за нею.

- Він трішки сором'язливий, - усміхається Тетяна та звертається до нього. - Іване, не ховайся.

Але на хлопчика це діє не так - сильніше притискується до неї.

- У тебе дуже гарне волосся, - чую Віку, яка розглядає мене.

- Дякую. - усміхаюся їй.

- Мамо, а якщо Маргарита моя сестричка, то чого у мене не таке саме волосся? - ставить вона запитання Тетяні.

Жінка на мить розгублюється, але через декілька секунд впевнено відповідає:

- Бо не всі можуть бути однаковими. Хтось руденький, чорненький, біленький… Усі ми індивідуальні.

- Але я хочу також такий колір, - надуває губки вона.

- Коли виростеш, то зміниш, - каже доньці. - А зараз ти ще маленька для такого.

- Чому Марго не збирається? - з'являється нізвідки мій батько, та у черговий раз руйнує мій настрій, який за ці декілька хвилин трішки покращився - на мить забула про вечір, весілля, пузатого німця Германа та інше.

- Зараз піде, - холодно відповідає Тетяна.

- А куди збиратися? - цікавиться Віка. - Маргарита тільки приїхала… Я хочу показати їй свою кімнату та ляльок, а також їхній гардероб.

- Вікторіє, Марго немає коли таким займатися, - сердиться. Йому дуже важливо, аби я була сьогодні гарною. - Тетяно, зроби так, щоб я не дратувався!

Він вилітає з кімнати. Цей чоловік не тільки зі мною такий суворий. І як його Тетяна витримує? Це загадка для мене. Хоча це не мої проблеми, адже мене чекають більші.

Чорт! Та що це таке? Мене дійсно жде те, що батько сказав? Я дотепер не можу цього второпати!

Тетяна просить хатню робітницю відвести дітей до їхніх кімнат, а мене  веде до іншої. Це невелика спальня, де на ліжку лежить зелена сукня, а поряд у білій коробці світлі туфлі на підборах середньої висоти.

Щодо першого - вбрання дуже гарне та дороге. Про це каже етикетка, де також вказана ціна. А вона нічогенька. За таку суму можна місяць жити та ні в чому собі не відмовляти. І для чого було викидати таку гору коштів? Чи це типу файна обгортка, аби дорожче мене продати? А для чого? Я ж так типу вже його…

Мене кривить. Так сильно, що це помічає Тетяна та жалісливо дивиться.

- Ванна ось там, - показує рукою на світлі двері. - Якщо треба, то користуйся.

- Дякую, - ледве розмикаю губи.

- Тоді одягайся. Я через пів години зайду до тебе - принесу косметику.

Не даю їй відповіді. Тільки ледь киваю, і вона покидає мене. Я стою, мов паралізована. Тріпочу вологими від сліз війками. Маю все це на себе натягнути, аби постати вродливою перед… Ой…

Махаю рукою та сідаю на диван. Схлипую та одночасно молюся, аби це було якесь марення. Мрію, щоб воно нині розвіялося, та я сиділа в себе вдома на дивані, але де там.

Оглядаюся. Спальня не моя, а сукня та туфлі ті самі лежать.

Невже я опущу ручки? Ось отак піду на повідку батька? Ні! Ні! Ні!

Здіймаюся на ноги! Зараз піду та закатаю величезну істерику. Переверну дім догори ногами. Я також можу кусатися! Зубки маю. Все ж таки я його донька!

Така я смілива лише до ручки дверей. Коли мої пальці торкаються прохолодного металу, то перестаю бути бойовою. Тепер злякане кошенятко, а точніше зацьковане. Злюся на себе та дуже сильно.

Нічого не можу зробити. Обертаюся та спираюся спиною на них. Повільно сповзаю та сиджу на підлозі. Щось треба робити, але що?