Глава 3

Його відповідь змушує мене перетлівати на попіл. Отак відразу віддавати доньку незнайомцю! Ну може для нього він чудовий товариш, діловий партнер… Чи як там заведено називати. Утім для мене він НЕЗНАЙОМЕЦЬ!

Кричу це слово подумки, а за ним те, що МАЮ ВИЙТИ ЗА НЬОГО ЗАМІЖ!!!

- А не зарано? - знаходжу у собі сміливість та запитую.

- Ні, - заперечує. - Для чого тягнути?

- Це я буду його бранкою? - тремтить мій голос. - Дуже щасливе життя. Просто завжди мріяла про таке. Казка!

- Не бранкою, а законною дружиною, яка буде вірною та народить чудових дітей.

Від останнього мене корчить, мов з’їла щось несвіже. Тільки зараз  доходить, що маю не просто стати дружиною, а спати з тим чоловіком, завжди ділити одне ліжко… А від подібного вже нервово та зовсім…

Тілом несеться хвилювання та обурення. Виникає бажання все ж таки збунтувати та втекти! Я краще в черниці піду, аніж ляжу в ліжко з тим, кого мені батько обрав!

А якщо дійсно втекти та податися до монастиря? Звісно це не входило у мої плани, але це в сотню разів краще.

- Ви вже приїхали, - стоїть навпроти нас жінка з приємною зовнішністю, але дуже мініатюрна. Я не можу себе назвати високою, але вона нижча за мене десь на голову.

- Як бачиш, - відповідає батько. - Маргарито, це моя дружина - Тетяна.

- Дуже приємно з тобою познайомитися, - усміхається вона. - Рада тебе бачити у нас.

Хочеться відповісти щось дуже неприємне. Язик чухається ляпнути, що в'язниця є милішим місцем, аніж їхній розцяцькований будинок. Уже розкриваю рота, аби це випалити, але замовкаю, бо помічаю, що вона у цікавому стані… Чекає на дитину.

Вагітним якось негарно мовити неприємні слова. Це треба бути вже вкрай невихованою.

- І мені приємно, - ледь чутно кажу у відповідь, опускаючи очі донизу.

- Тоді ходімо в будинок та вип'ємо чогось, - щебече вона та ніжно бере мене за руку.

Я не опираюся та йду за нею, а кроки батька чую позаду. Мені досі не віриться у те, що нині відбувається. Ще вранці навіть приблизно не могла такого уявити, а тут… Життя видно не тільки у книжках може бути непередбачуваним. У реальності воно також сповнене крутими поворотами.

Тетяна заводить мене до будинку. У коридорі я роздягаюся та скидаю взуття, і після цих дій вона веде до вітальні, де садить на м'який коричневий диван та питає:

- Кави чи чаю?

- Тетяно, які до біса чаї? Маргариті треба марафет навести.

- Любий, до восьмої ще далеко, - відповідає йому, але не таким милим голосом, який застосовувала до мене, а скоріше нервовим.

- Як знаєш, - суворо відказує. - Я до кабінету.

- Я зайду зараз до тебе, - кидає йому, а він тільки хитає головою та зникає.

Сильніше втискуюся в диван, коли дивлюся на годинник - уже промайнула шоста вечора, та стрілки невпинно біжать до сьомої.

Боюся уявити, що буде, коли бамкне восьма вечора. Він забере мене і що робитиме зі мною? Думки до голови лізуть неприємні… Ну точно не журнали про моду чи бізнес гортати.

- Маргарито, ти кави чи чаю бажаєш? - знову запитує дружина мого батька.

- Нехай буде кава, - ледве проказую.

- Добре, я зараз скажу, аби тобі принесли, - усміхається вона та залишає мене наодинці у цій розкоші та бридкими, мов змії, думками.

Чіпляюся очима за коричневий столик переді мною. Відчуваю, як у грудях нервово сіпається серце, а у скронях починає пекти біль.

Зараз відчуваю себе до біса жахливо. Я не можу змиритися, але, щоб вплинути на ситуацію, то не маю влади. А якщо здійнятися на ноги та зробити спробу?

- Ваша кава, - заходить до кімнати хатня робітниця та ставить на столик тацю, на якій знаходяться філіжанка з ароматним напоєм та глибоченька скляна тарілка зі солодощами - шоколадні цукерки та різнокаліберне печиво.

- Дякую, - дивлюся на цукерку на  фантику якої намальований чорнослив та питаю. - А де тут у вас вбиральня?

- Йдіть за мною, - мило відказує та одразу виходить з кімнати. Я дрібочу за нею. Ми йдемо на другий поверх, а там звертаємо ліворуч та впираємося у двері:

- Ось, - показує на них.

- Дякую.

- Вас почекати тут?

- Ні, - відповідаю. - Я назад дорогу сама знайду.

- Добре, - зникає вона, а я заходжу до кімнати, в якій одразу зачиняюся та підходжу до вузького вікна, зашторене рожевими жалюзями. Прокручую їх, аби щось побачити. Краєвид тут не дуже файний. Ця частина будинку виходить на задній двір, де паркан, який не такий високий як при в’їзді, а за ним одразу густі хащі - починається ліс.

Опускаю погляд. Під вікном плац, який вимощений сірою бруківкою, і ним бігають діти. Дівчинка років восьми та хлопчик, якому не більше п'яти. Навіть не треба багато думати, щоб втямити - це спільні діти мого батька та Тетяни. І скоро їх буде більше.

Дивлюся на русяву дівчинку, та у голові народжується наступне: