Глава 2

- Я людина зі своїми бажаннями та думками, а не річ, яку можна використовувати для своїх цілей, - намагаюся встояти перед батьком, попри тремтіння у тілі, яке колотить кожну клітинку. - Тому не чіпай мене! - підвищую голос. - Я не бажаю тебе бачити!

А тато зовсім не реагує. У нього серця немає? Не бачу ніяких емоцій. Навіть здається, що він не людина, а робот.

- І така від тебе дяка? - запитує він. - Маргарито, ти всі ці роки чудово жила та нічого не потребувала. У тебе та твоєї покійної матері було все, що тільки треба, бо я тебе визнав, дав своє прізвище, робив та роблю все можливе для тебе, а ти тут стоїш та фиркаєш. Май совість та повагу до батька!

Щодо благ важко посперечатися. У нас дійсно було все, але це не залізна підстава зараз робити з мене ляльку та віддавати якомусь незнайомцю! Що за середньовіччя?

- Я не хочу заміж, - голосно відповідаю. - У мене своє життя, а також маю хлопця, та у нас усе серйозно!

Трішки вдаюся до солодкої брехні, бо інакшого виходу не бачу. Сподіваюся, що тато не такий бездушний, як зараз здається, бо це треба бути зовсім камінцем, аби розлучати з коханою людиною.

- Ти не вмієш обманювати, - розбиває мою неправду. - Краще йди та збирай валізу, бо починаєш дратувати цією безглуздою виставою, яка тільки мій коштовний час марнує.

Я знаходжуся в кутку. Що робити? Я ж нікуди не бажаю йти, а тим паче пов'язувати свою долю з невідомим чоловіком!

- Я зараз викличу поліцію, - йду на таке, але батька це тільки смішить. Його вуста розтягуються в посмішці, і вимовляє слова:

- І що вони зроблять?

- Я скажу їм правду!

- І яку? - здіймає брови. - Що батько хоче влаштувати доньці казкове життя, а вона, мов дурненьке козенятко цибає, опирається та голосно мекає? Вони тобі тільки штраф випишуть за хибний виклик. Поліція має злочинців лапати, а не розбиратися у сімейних мирних суперечках.

- Ти це називаєш влаштуванням життя? - шоковано питаю. - Видати заміж за ділового партнера?

- Так, - суворішає він, а там зовсім грізно каже. - Збирай речі.

Я роблю крок назад. Хочу втекти. Накивати п'ятками, аби не бачити батька та не виконувати його дурний наказ.

Повертаю голову до вікна. Як же шкода, що я не живу на першому поверсі, а аж на дев'ятому. Так би вискочила з вікна та побігла світ за очі, але ні.

- Маргарито, не тягни час, - ще злішим стає його голос.

Обертаюся до нього та відчуваю сильний відчай. Чому це відбувається зі мною?

- Прошу, - вибовкую тремтячими губами. - Не треба… Я не хочу…

- Мене таким не взяти, - відвертається. - Чим менше будеш опиратися, тим простіше буде. Я ж тебе не в бордель здаю, а передаю в руки серйозного чоловіка, який берегтиме, не кине та буде чудовим партнером для спільного життя.

Кожне слово - удар у самісіньке серце. Але у мене вибір без вибору. Тато впливова людина - не піду сама, то точно застосує силу. Він же не дарма прийшов із тими велетенськими охоронцями, які тільки одним поглядом розчавлюють.

Стираю рукавом кофтини сльози та йду з кухні. Треба ж збирати ту чортову валізу!!! Нехай горить це життя синім вогнем!

- Маргарито, ти куди? - кидає мені у спину тато.

- Валізу збирати, - кажу, не зупиняючись.

- Нарешті, - чую його кроки позаду себе. - Не пройшло і пів року. Не можна було так одразу?

Ми опиняємося у кімнаті, де я ще пів години тому спокійно працювала та мріяла про чудовий вечір. Але зараз все не так. Господи, я досі знічена від слів батька!

Виймаю зі шафи чорну валізу, відчиняю її та починаю кидати одяг. Туди летить спідня білизна, пара джинсів, декілька футболок, светр, спортивні штани та ще якісь речі, які не бачу скрізь солоні перли.

- Бери тільки необхідне, - говорить батько. - Решту купиш.

- Добре, - погоджуюся та беруся за техніку. Хапаю свій ноутбук, зарядку до нього та до телефону. Також кладу. Ще до всього падає туш, крем для обличчя та олівець для брів. Після цього зачиняю валізу, підіймаю голову та з великою образою питаю:

- Задоволений?

- Не забудь документи.

- Сподіваюся, не станеш їх у мене забирати?

- Заберу, якщо поставиш ще одне подібне запитання.

У відповідь голосно шморгаю носом, а після цього дістаю документи, які кладу до своєї сумочки.

- Одягайся та ходімо, бо тобі треба ще приготуватися до зустрічі, - добиває мене.

- А ще може забракувати? - одягаю синє пальто та беру різким рухом сумку.

- Ні, але перше враження завжди важливе, а тим паче перед майбутнім чоловіком.

Я кривлюся, що помічає батько та дає зауваження:

- Не псуй своє обличчя подібним. Ти ще його не бачила та не спілкувалася, а вже робиш поспішні висновки - це зовсім нерозумно.

- Нерозумно доньку за нелюба видавати, - шиплю йому та очікую на обурення, але мовчить. Бере мою валізу та виходить із квартири.