- Привітики, - радісно дріботить голос подруги в слухавці. - Ти як там? Готова до сьогоднішніх веселощів? Уже вибрала сукню для спокушання Дениса?
Я одразу шаріюся. Спокушати… Дуже гучне словечко.
- Марго, ти заснула? - продовжує. - Агов? Ти тут?
- Так, я тутоньки, - пускаю в хід слова. - Просто ти мене трішки засоромила отим "сукню для спокушання Дениса". Скоріше намагатимуся показати, що небайдуже до нього дихаю.
Хоча у моєму випадку головне не покритися густим рум'янцем та не забутися, як говорити.
Подруга тримає таємничу мовчанку, а після неї витинає:
- Хочеш, Маргарито, я тобі щось приємне скажу?
- Хочу, - мовлю без жодних роздумів.
- Ну тоді лапай вушками - Катя мені казала, що Денис питався у неї, а чи ти запрошена на свято, - солодять моє серце слова Кароліни. - Тому можна точно сказати, що він також має на тебе плани. Так би просто не питав…
- А коли ти це дізналася?
- Учора.
- І сказала тільки сьогодні! - обурююся. - Ну ти ж знаєш, як це для мене важливо! Я ж кожне слово про Дениса збираю! - ледь не верещу, а вона сміється, і коли перестає випромінювати свої емоції, то мовить:
- А щоб не розслаблялася та не думала, що маєш всі шанси, щоб забрати його серденько собі до кишені. Ти сьогодні маєш мати вигляд, мов у королеви. Уже вибрала сукню?
- Ще ні, - зізнаюся. - Зараз відредагую главу та буду збиратися.
- Ти не проти якщо я зайду до тебе через дві годинки та разом будемо наводити красу? - пропонує вона, і я відповідаю:
- Навіть буду рада твоїй присутності.
- Домовилися, тоді працюй, бджілко, а я піду в душ змивати фарбу з волосся.
- Давай, чекатиму, - прощаюся з нею та знову повертаюся до документа з текстом.
І цього разу мені простіше сконцентруватися на роботі, адже серце гріє, що є гарантія на успіх.
Понад годину сумлінно працюю, і коли доходжу до останнього абзацу глави, то мою увагу знову приковує до себе сторонній звук. Цього разу це не телефон, а хтось дзвонить у двері. Дзвінок цвірінькає та змушує відлипнути мене від робочого місця. Встаю та йду м’яким світлим килимом до коридору.
Переконана на сто відсотків, що це Кароліна, адже вона любить приходити завжди раніше, аніж зазначає.
Але не вона стоїть на порозі, коли відчиняю двері, а дуже неочікуваний гість - мій батько.
Чому я так здивована? Ну, мабуть, через те, що востаннє його бачила два роки тому на дуже сумній події - на похороні матері. А до цього, де його носило?
Ну якщо говорити коротко та без зайвого, то двадцять два роки тому моя мама провела одну ніч із коханим хлопцем.
Проте, на жаль, це світле почуття було однобоким. Після любощів він сказав, що це була дуже велика помилка, розвернувся та пішов широкими кроками. Утім так сталося, що без цікавих наслідків не обійшлося.
Через декілька тижнів моя мама дізналася, що вагітна… І так на цей білий світ з'явилася я.
Він повністю не відвернувся від нас. Інколи з'являвся на мій день народження, а так свою присутність у моєму житті замінював грошима, адже останніх у нього багато, бо родився у сім'ї заможних людей, а сьогодні доволі впливовий бізнесмен.
Тому мені важко описати свої почуття до батька. У цій ситуації шкода лише маму, бо вона дійсно його кохала. Їй було боляче читати новини та дізнаватися, що у нього є інша родина. Проте раділа, що хоч інколи навідувався до мене та намагався хоч на годинку, але бути батьком.
І все це вона розповіла, коли мені стукнуло шістнадцять років, бо більше не могла приховувати правду, а також цією історією, напевно, хотіла застерегти мене від подібного.
- Привіт, Маргарито, - каже спокійно він. - Пропустиш?
- Привіт, тату, - ошелешено відповідаю. - Так, проходь.
Я відходжу від дверей та пропускаю його. Також помічаю, що він не один. Біля дверей стоять два охоронці, які такі кремезні та м’язисті, що аж лячно стає. Не чоловіки, а дві величезні гори.
Проте заходить тільки батько, за яким тихо зачиняю двері. І ми тепер одні на коридорі. Відчуваю себе ніяково, адже стосунки у нас прохолодні. Наче й рідна людина, але одночасно й чужа.
- Чаю чи кави? - питаюся у нього, а він у відповідь лише уважно дивиться на мене. Його блакитні очі пронизують до кісток, що насторожує.
- Води, - мовить свій варіант та додає неочікуване. - Ти дуже схожа на свою матір, але набагато вродливіша.
- Дякую, - ніяково чути мені такий комплімент від нього та направляюся на кухню.
Я дійсно дуже маю багато з нею спільних рис: зріст, вуста, мідне та дуже неслухняне волосся, яке важко вкласти, бо живе окремим життям, маленький ніс та багато іншого. Утім колір та форма очей мені дісталися саме від батька, який разом зі мною йде на кухню, де сідає на стільчик та задумливо дивиться на свій годинник.
Ставлю йому чашку з водою, яку наливаю з фільтра, вмощуюся поряд та чекаю, що буде далі. Бо він же не просто так прийшов. Має ж бути якась справа до мене.
#401 в Жіночий роман
#1351 в Любовні романи
#657 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 17.03.2024