Глава 5

Шоковано дивлюся на чоловіка. Губи починають тремтіти, а очі набирають солоної вологи. І що тепер зі мною буде? Що мені чекати від нього? Що? ЩО?

- Із твого дозволу, - забирає свої документи з моїх тремтячих рук. Розгортає їх, дивиться, і тільки після цього ховає до кишені піджака.

Зараз тільки тримаю квиток на літак. Він уже непотрібний. Потік повітря, який створюють швидкі пасажири, вириває його з моїх задубілих рук. Квиток повільно падає на світлу підлогу - прямо під ноги жінці. Вона припечатує його своїми  червоними туфельками на тонких шпильках, а далі переїжджає його величезною чорною валізою, яку тягне за собою.

Брюнетка підходить до стійки реєстрації, де щойно стояла я та вірила, що тримаю волю в кулаку. Але вона вирвалася із рук, мов дика пташка. Полетіла в небо. Тепер мені її не наздогнати. Абсолютно ніяк.

Повертаю голову до Германа. І що казати чоловіку? Виправдовуватися безглуздо. Він добре знає, чому я так вчинила.

- Хотіла без мене у весільну подорож чкурнути? - запитує він напрочуд спокійно. - Не думала, що я можу сильно образитися? Місяць би з тобою не розмовляв.

- Не знущайся, - ледве відповідаю.

- Я ще не знущаюся, - заперечує. - Просто шукаю пояснення твоїй поведінці.

- А ніби ти не знаєш, чому я так роблю? - кривлюся від емоцій, які ріжуть мене. - Хоча без жодного сенсу це тебе запитувати. Тобі та батьку треба тільки одне. Значить, ти заглянув у конверт?

- Якщо ти не сіла в літак та не полетіла до Італії, то, очевидно, що так.

- І чому ти одразу не дав зрозуміти, що все знаєш? - відчуваю, як щоками біжать гарячі сльози. - Для чого удавав, що все нормально?

Герман хмикає, переводить очі на мить у сторону, а після цього на мене знову гепаються його сірі брили. Холодні, мов лід, та суворі.

- А ти хотіла, щоб я скандал зробив на весь ресторан? - розмикає вуста. - Думаєш, це розумно? Я, звісно, дуже розізлився, коли побачив підробленні документи та квиток… І вирішив подивитися, що буде далі. Для надійності віддав несправжні паспорти Віталію…

- І для чого поклав свої? - перебиваю. - Не страшно було?

- Чого мені має бути страшно? - дивується. - Щоб ти з ними зробила? Порвала, спалила, втопила чи ріжки мені намалювала? Чи може би кредитів набрала?

- Ти негідник, - стираю сльози. - Знав та продовжував давати надію! Мені через це довелося удавати, що змирилася зі всім! - підвищую голос. - Наступила собі на горло!

Чоловіка не пробивають мої сльози та емоції. Ніяк не реагує.  Апатично дивиться мені в очі.

- А мені, здається, що тобі сподобалося, - несе, на мою думку, нісенітницю. - Ревниву дружину ти погано грала, а ось далі… Я не проти повторити.

- Це тільки тобі сподобалося. - запевняю, шморгаючи носом. - І тому не зупиняв! Насолоджувався моментом! Як це благородно!

- Мені було цікаво, як далеко ти зайдеш із цим, - так просто зізнається. - І одночасно помітив, що, Маргарито, ти дуже наполеглива. Тобі варто спрямувати цю рису в щось інше. Мабуть, би добре керувала бізнесом, бо заради свого бажання ладна все зробити.

Йому було просто цікаво… Господи, і чому я нічого не помітила? Та як би помітила? Він поводився, як завжди.

- Перестань плакати, - підходить Герман ближче та обережно своїми руками витирає мої сльози. - Зіпсуєш макіяж.

- Туш водостійка та все інше також, - хочу відступити на крок від нього, але не можу. Ноги не слухаються. Стою, мов вкопана, але насмілююся запитати. - І що далі буде зі мною? Кричатимеш? Покараєш?

- Цю «пригоду» обговоримо ввечері, а зараз потрібно повертатися на свято, бо скоро будуть хвилюватися, що поцупили не тільки наречену.

- Уявляю, яка це буде розмова.

- Не приховую - нагримаю на тебе, - забирає у мене з рук валізу. - Почитаю нотацію…Буду злитися. Може навіть вазу розіб’ю, знайду в шухляді цигарку та запаллю від нервів.

- А потім? - дивлюся йому в очі.

- Що буває після війни?

- Мир, - даю очевидну відповідь.

- Ось і тобі відповідь, що трапиться далі.

Хочу заперечити. Сказати, що жодного миру не буде… Мене збиває голос жінки, який оголошує, що на мій рейс уже закінчилася посадка. Це розбиває на друзки остаточно.

- Обручку поверни на палець,- каже Герман. - Чи ти її викинула?

- Не викинула, - кисло мовлю, витягаючи з клатча прикрасу, яка для мене нічого не значить. Золоте кільце повертається на мій палець, обдаючи легкою прохолодою.

- Чудово. А тепер ходімо до автівки, - бере мене за руку, і я покірно йду за ним, адже іншого виходу нема.

На вулиці нас чекає автівка, в якій за кермом сидить Віталій. Герман кладе валізу до багажного відділу, а я задираю голову. Дивлюся на лазурове піднебесся, на якому дрейфують білосніжні хмарки. І не тільки. Ось несеться залізний птах. Швидко та з кожним кліпом очей стає все меншим та меншим.

Заздрю пасажирам, які там сидять. Я була за крок від волі, але мене зловили та знову посадили до клітки, зробленої зі золотого дроту. Хоча точніше зі мною погралися.