Глава 4

Чому я так на цьому дошкульно наполягаю? Переконана на сто відсотків, що якщо відкриє та побачить вміст, то це ще більше затуманить його увагу. Остаточно перестане відчувати, що щось не так.

Як зникну - не наступної хвилини стануть шукати, переривати всі мишачі нори. Адже не хочеться, щоб мене спіймали ще дорогою до аеропорту чи зняли з літака. Не бажаю такого!

- Маргарито, невже тобі зараз так це палає? - дивує його моя наполегливість. - Не можна це зробити пізніше?

- Я хочу, щоб ти переконався, що там дійсно подарунок Кароліни, а не щось таке, що може тебе розізлити, - продовжую тиснути на своєму та наказовим тоном продовжую. - Відкривай!

- І вчепилася ти до цього нещасного конверта, мов голодний пес за шмат м'яса, - виймає конверт та відкриває його, фокусуючи погляд на мені, а потім опускає його. Зазирає всередину.

Я кам'янію. На мить виникає неприємна думка, що коли замінювала конверти, то все переплутала. Ні! Таке неможливо! Я все зробила правильно! Не може бути жодної хиби!

- І? - обережно запитую, боячись найгіршого.

- Глянь, - протягує мені.

Я різко беру конверт. Мої очі падають на вміст, а вуха чують Германа:

- А тепер ходімо до зали.

- Так, - віддаю йому конверт, і на душі стає легко, немов вона звільнилася від чогось тяжкого. Мій план спрацював. Можна спокійно видихнути.

Герман забирає його, ховає до піджака, бере мене за руку, та ми йдемо до зали, де гості навіть не помітили нашої відсутності. Хоча брешу тільки Кароліна блиснула на нас поглядом, а я беззвучно проказала:

- Вийшло.

Вона прочитує це по губах та усміхається. Тепер попереду залишається головна подія дня - втеча.

Наступна година пролітає дуже швидко, що я аж цього не помічаю. І коли до шостої залишається якихось двадцять хвилин, то мене за руку смикає Ніна. Я розумію для чого - вона моя "викрадачка".

Покірно йду за нею та тільки зараз помічаю, що вона пофарбувала своє світле, як у Германа волосся, у яскравий рожевий колір та підстриглася. Добряче вкоротила свої локони. Тепер вони на рівні лопаток.

Ми опиняємося у кімнаті для відпочинку, де я одразу гепаюся на диван, і вона сідає біля мене зі словами:

- Складу тобі компанію, аби ти не нудьгувала. Блін… Це варто було зі собою хоч сидр взяти.

- Ніно, можеш мене не пильнувати, - привітно мовлю. - Ти пропустиш веселощі. Я можу сама посидіти.

Вагання торкається обличчя Ніни. Я бачу, що ця жвава дівчина вже подумки біжить до залу, але сидить. Щось  невидиме її стримує.

- Це якось буде негарно, - надуває губки. - Я сама погодилася на роль твого охоронця.

- Але я ж нікуди не буду тікати та ніхто у реальності не хоче мене викрасти, - намагаюся її переконати піти. - Краще біжи. Я тут поки закину ноги на диван та відпочину. Туфлі страшенно незручні. Мабуть, пальці натерли.

- Ти впевнена, що ти зі самотності не зачахнеш? - запитує. - Мені незручно тебе залишати.

- Ніно, не переймайся. Йди…

- Дякую! - вилітає вона з кімнати, цокаючи підборами.

На моїх вустах одразу народжується лисяча усмішка. Зараз від радощів буду танцювати. Хоча станцюю тоді, коли літак поцілує італійську землю.

Опускаюся та витягаю з-під дивану конверт, який запихаю до свого клатча та виймаю телефон. Зараз він мені більше потрібний.

Годинник показує 17:48. Кароліна вже мала викликати таксі. Підходжу до вікна та тільки зараз розумію, що тут дуже "правильний"  краєвид із нього. Адже бачу подругу, яка стоїть на протилежній вулиці з чорною валізою та жовтою парасолькою. Цяпотить дуже дрібненький дощ.

Відчуваю, як моє серце завмирає від побаченого.

Мені потрібно буде лише непомітно вислизнути в’юном із ресторану. Має вийти. Охоронці не пасуть мене, а Ніна… Сестра Германа може щось викинути. Ось неочікувано повернеться з пляшкою сидру. Вона настільки передбачувана, що це цілковитий жах.

Рівно через три хвилини біля Кароліни зупиняється червона автівка, та з неї виходить водій у білій футболці та синіх шортах. Він допомагає їй покласти валізу до багажника. Коли вона там опиняється, подруга йому каже настанови. Він киває головою.

Я  зиркаю на смартфон. Чекаю повідомлення та одночасно лякаюся кожного шурхоту. Боюся, що хтось порушить мій спокій.

Порушує!

Це телефон.

Мені приходить повідомлення:

- Біжи на таксі. Червона автівка навпроти ресторану.

Слухаюся. Блокую смартфон та впевнено покидаю кімнату. Стрімко спускаюся сходами. Уже на другому поверсі. І чомусь зупиняюся. Ноги самі заблоковуються, а голова повертається до дверей, які ведуть до залу. Невідане тремтіння пробігає тілом…

Мотаю головою – відпускає. Я спускаюся далі. Виходжу з ресторану. Надворі вже немає дощу. Легка прохолода щипає за плечі, а повітря, наповнене приємною свіжістю, любо лоскоче ніс. Я вдихаю його та  одночасно відчуваю п’янку свободу.