Глава 3

Мурашливо розгорається поцілунок, який неочікувано розпочала я. Герман довго не думає - одразу відповідає мені на нього. Активно та палко, що аж хоче висмикнути з моєї влади ініціативу, але не даю йому цього зробити. Міцно тримаю її.

Я керую поцілунком. І, напевно, це його дратує, бо наприкінці все ж таки вихвачує керування та розриває наші вуста.

- І що це таке? - зазирає мені в очі, збудженим та блискучим поглядом.

- Не хочу чекати вечора, - відповідаю, і досі тримаю його за піджак. - Невже відмовиш дружині?

Сподіваюся, що я зараз не дуже жалюгідно граю закохану. Неабияк надіюся, що він не чує та не бачить мого фальшу через призму очамрілості від поцілунку. Він же не диван, аби нічого не відчувати…

І я безмірно стараюся, щоб його обманути… Либонь, виходить. Бо Герман мені здається зараз дуже розгубленим. Нагадує виховану дитину, якій пропонують з'їсти  смачненьку цукерку перед обідом. Хоче, ковтає слинку, ледве тримається, бо знає, що цим переб'є апетит.

- Не чую? - тисну на нього, шарпаючи за піджак. - Будемо так до вечора стояти та дивитися одне на одного? Чи як?

Не витримує. Цупко бере цукерку, розгортає та жадібно закидає до рота…

Герман впивається в мої губи та підхоплює на руки, що вдається йому з легкістю. Його ноги несуть нас до кімнати відпочинку.

Усе йде за планом! Головне лиш мені не втратити контроль, бо ж не з камінця зроблена. Я не маю до нього почуттів, але відчуваю насолоду від поцілунку та доторків, які  ненароком можуть кинути до прірви божевілля.

За якусь хвилину ми у кімнаті, де Герман, тримаючи мене, провертає замок. Тепер ми зачиненні. Чую клац, та під шкірою несуться льодяні мурашки. І не знаю від чого… Від того, що наодинці у замкненому приміщенні? Чи від того, що переходить до шиї? А, можливо, від усього одразу? Адже він налаштований серйозно!

Обережно кладе мене на  м’який диван, та  безумство продовжується. Засипає поцілунками шию, а руками гуляє моїм тілом. І я просто так не лежу. Обіймаю та подумки рахую до шістдесяти, аби зняти з нього піджак.

Рахую… Навіть уявляю цифри, аби не так сильно розчинятися під його пестощами. Намагаюся зі всіх сил тримати себе в руках. Але це так складно!

Доходжу до п'ятдесят дев'ять… Хочу почати скидати, але він змінює моє положення. Задирає мою сукню, та я опиняюся у нього на колінах у позі, яка мене бентежить.

- Я хочу бачити твої очі, - каже мені та рукою бере за підборіддя.
Бачить. Протикає своїм сірим поглядом. Я відчуваю паніку та терпкість у тілі. Невже втямив, що я йому брешу? Ні! Тільки не це!!!

Тягнеться вустами до мене… Значить не викрив неправду, бо зараз ну дуже бездонно цілує, а руками тримає обличчя.

Мені важко. Контроль вислизає, мов линок із рук. Відчуваю, як наростає дике та зрадливе бажання піддатися. І воно кожної секунди, яка минає, стає все більшим та більшим. Є ймовірність, що заволодіє мною!

Герман ковзає на інший бік шиї, одна рука обіймає мене, а інша опиняється на оголеній нозі. Я попри свою волю розпливаюся! Ні! Так не має бути! Це не входить у мій план.

Я маю зупинити його, бо без оглядки піде далі! Уже шепоче мені на вушко хтиві речі. Розповідає, що хоче зі мною зробити у ліжку. Ділиться своїми фантазіями, які у нього.. пломенисті.

Опановую себе! Починаю скидати піджак. Герман дозволяє мені це зробити. Він летить у сторону.

І тепер я подумки знову відраховую шістдесят секунд. Маю хвилину витерпіти. Не дати хвилі зваблення потопити мій кораблик свободи. Я хочу отримати волю!

Знову опиняюся під ним та відчуваю, як моя сукня все вище задирається, а разом із ним стрімко зростає бажання піддатися. Воно про це кричить, але затикаю йому ротика! Це секундне помутніння!

- Германе, - ледве мовлю йому.

- Що? - не зупиняється він із пестощами. Цілує мої плечі.

- Мені…

- Тобі страшно? - відривається вуста від мене та дивиться в очі.

- Зле, - намагаюся вимовити це слово зі скривленим обличчям. - Нудить…

Чоловік застигає. Не продовжує. Не хочу уявляти, який нині "облом" він відчуває.

- Принеси води, будь ласка, - продовжую.

- Добре, зараз, - перестає надвисати наді мною - встає. Я сідаю, розвалюючись на дивані, махаю на себе рукою.

- Вибач, - бурмочу йому, помічаючи його невдоволення.

- Та нічого, - тихо каже. - Зараз принесу мінералки.

- Дякую.

Герман підходить до дверей та відчиняє їх. Швидко покидає кімнату. Я моментально вирівнююся та схиляюся. Дістаю конверт, який тут заховала, та тягнуся до піджака. Конверт смирно лежить у внутрішній кишені та видно, що, начебто, не відкривався. Ледь не пищу від щастя.

Швидко запихаю "потрібний", а із документами та квитком ховаю під диваном. Кладу піджак на місце, а сама лягаю на диван, удаючи присмертного лебедя.

Герман  довго не бариться - повертається до кімнати через декілька хвилин. Тримає в руках повну пляшку з водою та склянку. Зачиняє за собою двері та сідає біля мене.