Глава 2

Встаю зі столу та йду до Германа та батька, минаючи гостей.

- Я навідаюся в кімнату, - говорю до них, коли опиняюся поряд. - Хочу макіяж підправити.

Герман ліниво киває головою, а ось батько… Він сипле мені сіль на рану та доволі щедро, не шкодує:

- Маргарито, ти дуже гарна наречена.

Дарма він каже це. Краще б мовчав.  Чудово знає, що мені це весілля, мов риб’яча кістка в горлі - тисне та коле. Мав би совість говорити подібне…

Та у нього нема совісті. Тільки є бажання більше грошенят заробити!

- Мабуть, - відповідаю та йду. Швиденько прямую до виходу, а перед тим як вийти - обертаюся. Герман продовжує балакати із батьком. Сподіваюся, що за п'ять хвилин нічого лихого не станеться.

Відчиняю двері та одразу натикаюся на Кароліну, яка цього разу хитається із пакетом.

- Ледве знайшла. Декілька магазинів оббігала поки надибала потрібних розмірів гру, - торохтить мені, мов старанний учень відповідь на запитання вчительки.

- Дорого обійшлося? - беру пакет та зазираю. Там лежить такий самий конверт.

- Не дуже. А як у тебе на фронті? Без негативних пригод?

- Він реально думає, що там гра, але уважно дивлюся за ним. Зараз тільки проблема одна - як підмінити.

- А ти хіба до цього часу не придумала? - запитує подруга, і тут хтось виходить зі зали. Лякаємося.

Але дарма. Із нього  витикає напудреного носа невідома мені фіфа з чорнявим кучерявим волоссям та йде в сторону туалету.

Коли вона зникає з очей, відповідаю подрузі:

- Є один варіант, але він до біса неприємний…

- Аби вийшло, - перебиває. - Плювати, який він там. Тобі головне позитивний результат, адже час біжить невпинно.

- Має, - запевняю. - Я поки віднесу конверт у безпечне місце, а ти біжи та дивися за Германом.

- Добре, - погоджується та йде до зали. А я зі свого боку прямую до кімнати відпочинку, яка розташована на третьому поверсі ресторану.

Я заходжу до неї. Приміщення невелике, але тут стоїть здоровий червоний диван, є столик та телевізор.

Озираюся. Мій план ризикований, але, мабуть, єдиний, який допоможе без жодних підозр зняти з Германа піджак.

Підходжу до дивану та нахиляюся. Ця  червона масивна конструкція стоїть на дуже низьких ніжках, що я можу просунути тільки пальці. Ідеальна схованка для конверта. Запихаю його туди та відхожу на два метри. Наче нічого не видно. Ніхто його не знайде.

І тепер залишається найскладніше.

Блискавично вилітаю з кімнати та біжу до зали. Заходжу до неї, і тут вже спокійно пливу. Очима шукаю Германа, але його ніде немає. Тільки у черговий раз перетинаюся з неприємним чоловіком у бордовому костюмі.

Відчуваю нотки паніки, які підсипає Кароліна, коли підходить до мене та шепоче на вухо:

- Я зайшла, і його тут не було…

- Як не було? - вирячую очі. - Він із моїм батьком розмовляв!

- Я не знаю…

- Зараза! Чортівня! - шиплю та ловлю серед юрби гостей батька. Моментально тупцюю до нього, відчуваючи, як мене кидає в жар. Я вже у голові бачу, як Герман відкриває конверт, виймає своїми довгими пальцями документи та казиться.

- Тату, - підходжу до нього. - Ти не знаєш, куди подівся Герман?  Я не можу його знайти.

- Йому зателефонували, та він вийшов через чорний хід, аби поговорити. Зараз повернеться. Не хвилюйся.

Чорний хід!

- Дякую, - відходжу від нього. Прямую до президію та молюся, щоб дійсно вийшов тільки через дзвінок. Стою біля столика та хапаю келих зі шампанським. Повністю випиваю, аби трішки вгомонити нерви, які хитаються.

Дивлюся на арку з квітів, яка стоїть за стільчиками. Тільки зараз помічаю, що вона гарна, бо коли вибирала, то якось не дуже звертала увагу на неї.

Ставлю спустошений келих на стіл та розвертаюся до зали. Я не можу просто так стояти! Мене теліпає!

Прямую до чорного виходу, який виводить за ресторан. Тут не дуже симпатично - сміттєві баки та якось моторошно. Неприємно знаходитися. Але найголовніше наступне - тут немає Германа.

І де він подівся? Мов корова язиком злизала! Та що це таке?

Щодуху повертаюся до зали, де його досі нема. Тому вилітаю за її межі. І що далі?

Підіймаю голову. Годинник, який висить на стіні, показує, що у мене залишається тільки півтори години. Я маю якнайшвидше отримати документи так квиток! Якщо цього не станеться, то…

- Мене шукаєш? - раптово за спиною звучить голос Германа. Ну нарешті! Либонь, вперше за весь час рада його чути.

Обертаюся до нього й впевнено вимовляю:

- Так, шукала. А ти де пропадав?

У Германа на обличчі грає подив, який не підробити. Він ховає до кишені штанів смартфон та лише після цієї дії запитує:

- А ти хвилювалася? Ми ж бачилися десять хвилин тому.