Глава 1

Напружено огортаю очима конверт, від якого залежить моє майбутнє, яке зараз невідоме. Знаходиться у густому та непроглядному тумані.

Усередині конверта сидить мій шанс на обітовану волю, а тримає його нині чоловік, який позбавляє мене її.

- Зараз краще не відкривати, - промовляє Кароліна, яка від хвилювання заливається червоною барвою. - Це.. гра…

- Яка ще гра? - вигинає чоловік брови в дуги.

- Ну для пар, - молотить язиком подруга. - Це картки з різними завданнями, які можна виконувати тільки в ліжку.

У Кароліни несказанно яскраво грає фантазія, але навіщо казати саме таке! Це дурня! А до того мені соромно! Так нерви натягнуті та зараз розірвуться, а вона про якісь ігри з позначкою вісімнадцять плюс торочить!

- А чому у конверті? - цікавиться.

- Хотіла, щоб було сюрпризом, - відповідає трішки впевненіше.

- Не вийшов сюрприз, але дякую, - крутить Герман у руках конверт. - Напевно, дуже цікава штука. Проте трішки образливо. Невже Марго казала, що зі мною так нудно в цьому плані?

У мене очі лізуть на лоба. Він розуміє, що там не якась дурнувата гра. Герман знущається!

- Маргарита такого не казала, - одразу заперечує. - Цей подарунок просто для різноманітності… Я не хотіла ним образити, а навпаки - розвеселити.

Для брехні усміхається. Показує зубки та тріпоче війками, які густо профарбовані бордовою тушшю. Подруга «падає» на дурепу. Герман мовчить. Опускає погляд на конверт.

Я вже не витримую та втручаюся.

- Германе, якщо тобі не подобається, то краще повернути подарунок, - чіпляюся пальчиками за конверт, але він його не пускає. Міцно тримає. - Кароліна, не образиться. Вона не чужа людина - все зрозуміє.

- Дарованому коню в зуби не заглядають, - відповідає Герман. - Тому нічого не треба повертати, а варто подякувати.

- Але ти сказав, що тебе це ображає, - наполягаю, намагаючись забрати конверт.

- Я сказав, що трішки… Але зараз мене розпирає цікавість, що там за завдання пікантні. Тому ніхто нічого повертати не буде, а також це негарно та невиховано. Твоя подруга старалася, а ти носиком крутиш.

- Добре, - забираю руку від конверта. - Як скажеш, Германе.

Не знаю чи правильно роблю, що відступаю. Повертаю голову до Кароліни. Вона неабияк розгублена.

- Тоді ввечері глянемо, що там цікавого, - продовжує Герман, запихаючи конверт до внутрішньої кишені піджака. - А може навіть спробуємо. Хто його знає.

У мене все холоне всередині. І не через гострі натяки… Усе провалилося. Я так цього боялася, але одночасно вірила у краще. Дарма!

Мої документи в Германа, який ввечері мені влаштує ще ту гру, коли побачить паспорт з іншим іменем та квиток до сонячної Італії.

- Марго, що таке? - продовжує Герман.

- Нічого.

- Точно? - перепитує. - Ти якась бліда.

- Усе добре, - повертаюся до нього.

- Ну тоді ходімо до зали. Чого тут стовбичити?

- Мені треба щось важливе сказати Кароліні, - кажу. - Можна? Чи будеш стояти та слухати нудні жіночі розмови?

- Буду чекати в залі, - відповідає та йде до гостей.

Тільки двері за ним зачиняються, то я обертаюся до стіни та починаю зі всієї сили гамселити її кулаками. Товчу, мов скажена, відчуваючи  шкірою  шершавість. Хочеться ще до всього гучно закричати.

- Заспокойся! - бере мене за плечі Кароліна та відриває від бідолашної стіни. - Ще не все пропало!

- Та пропало! - хмикаю . - У нього все! І він, напевно, здогадався, що…

- Марго, не спіши, - перебиває Кароліна та струшує мене. - Він чоловік не дурний, але може повірити, що там та  притрушена гра!

- І чому?

- Бо щоб тікати в іншу країну з підробленими документами в день весілля, то зовсім треба бути божевільною, а він тебе такою не вважає. Я не сперечаюся, що дарма ляпнула про розваги для подружніх пар, але це перше, що спало на думку, - продовжує тримати за плечі. - Тому не здавайся. Треба до кінця боротися!

- Але як? - закусую губу, яка тремтить. Я вже не вірю, що мені щось вдасться.

- Почекай, зараз щось придумаю, - відпускає мене Кароліна. Вона починає масувати скроні та ходити колами. Як у неї виходить думати в такий момент? Я зовсім розгублена. Хочеться сісти та заплакати гіркими слізьми.

- Є, - обертається вона до мене через хвилину. - Знаю, що робити.

- І що? - запитую та притуляю прохолодні долоні до щік, які настільки гарячі, що на них можна смажити.

- Треба непомітно для нього замінити конверти. Підкласти йому з грою, а собі забрати справжній, - проливає світло на доволі простий план. - Я зараз побіжу та організую новий конверт, а тобі треба пильнувати, аби Герман не спокусився та не відкрив його.

На словах усе просто. Теоретично можна до центру землі дірку прорити, а ось практично - дуже складно! І тут те саме!