ГЛАВА 33. ЛЮДИНА, ЯКА МАЛА БУТИ МЕРТВОЮ

Софія ще кілька секунд не могла відвести телефон від вуха. Голос матері, який щойно прозвучав у динаміку, ніби залишився в кімнаті окремо від самої розмови, зависнув між ними й тепер не давав нікому зробити наступний рух. Вона дивилася на чорну коробку з ключем, що лежала на столі, потім на Макса, а тоді знову на телефон, наче сподівалася, що мати зараз засміється й скаже, що це якась помилка.

Але мати мовчала.

— Мамо, повтори, — нарешті сказала Софія, і власний голос здався їй чужим.

На іншому кінці почувся важкий видих.

— Твій батько живий.

Софія заплющила очі. У грудях щось боляче стиснулося, але сліз не було. Поки що. Вона просто не могла дозволити собі повірити в ці слова, тому що вони були надто великими для однієї ночі.

— Це неможливо.

— Я теж так думала.

Софія повільно відкрила очі й подивилася на Макса. Він уже стояв поруч, уважно стежачи за її обличчям, але не намагався забрати телефон чи вимагати пояснень. Саме це зараз було їй потрібно — щоб хоча б одна людина не виривала з її рук контроль над власним життям.

— Ти бачила його?

— Ні, — відповіла мати. — Не зараз. Але я знаю, що він живий.

— Звідки?

На кілька секунд знову запала тиша.

— Бо він залишив мені спосіб знайти його.

Софія перевела погляд на ключ.

— Ключ?

— Так.

Вона нічого не відповіла.

— Софіє, — тихо сказала мати, — якщо ви його знайшли, значить, настав момент, якого я боялася багато років.

— Який саме?

— Момент, коли ти дізнаєшся, чому твій батько не повернувся.

Софія відчула, як у неї холонуть пальці.

— Де він?

Мати назвала місце.

Софія слухала, не перебиваючи. Коли розмова закінчилася, вона ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, хоча мати вже попрощалася.

— Софіє?

Вона опустила руку.

— Мама каже, що тато живий.

Даня, який стояв біля дверей гаража, повільно підняв брови.

— Добре.

Потім подумав і додав:

— А тепер можна хтось пояснить, чому в цьому романі люди постійно воскресають?

Аня різко глянула на нього.

— Даню.

— Що?

— Замовкни.

— Я вже.

Ліза, яка до цього мовчки переглядала документи, ледь помітно усміхнулася.

— Ні, не замовк. Просто продовжуй дивитися в одну точку. Це тобі пасує.

Даня образливо скривився, але цього разу навіть Софія ледь усміхнулася. Їй було потрібно хоча б кілька секунд нормальності, перш ніж світ знову перевернеться.

Макс підійшов до неї.

— Ти хочеш їхати?

Софія подивилася на нього.

— Так.

— Ми не знаємо, хто там.

— Я знаю.

— Твій батько, якщо вірити матері.

— Саме так.

— А якщо це пастка?

Вона помовчала.

— Тоді я хочу дізнатися про це сама.

Макс кілька секунд дивився на неї, а потім кивнув.

— Добре.

— Ти не будеш мене відмовляти?

— Ні.

— Чому?

— Бо я вже зрозумів, що коли ти щось вирішила, переконати тебе неможливо. Можна тільки переконатися, що ти не підеш туди сама.

Софія ледь усміхнулася.

— Я й не просила.

— Добре.

Кирило, який стояв біля металевої шафи, перевів погляд із одного на іншого.

— Ви зараз серйозно сперечаєтеся, хто кого захищатиме?

Макс навіть не повернув голови.

— Так.

Кирило зітхнув.

— Чудово. Значить, усе нормально.

Дорога до об'єкта №7 зайняла майже годину. Місто залишилося позаду швидше, ніж Софії хотілося б. Спочатку ще траплялися освітлені заправки, придорожні магазини, рідкісні автомобілі, що проходили назустріч, але потім усе це зникло. Дорога звузилася, ліс почав підступати ближче, а дерева по обидва боки фар перетворилися на суцільну темну стіну.

Софія сиділа поруч із Максом і майже не говорила. Вона тримала в руках старий ключ і раз по раз проводила пальцем по його холодному металу. На ньому було маленьке маркування — цифра сім. Та сама цифра, яку вони вже бачили в документах, на старих фотографіях і в транспортному журналі.