ГЛАВА 30. МАМА ЗНАЄ

Софія ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, хоча мати вже замовкла. Її останні слова — «Ту, на якій ми всі разом» — продовжували звучати в голові з такою виразністю, ніби були сказані не через телефонний зв'язок, а просто поруч, у кімнаті, де тепер панувала густа, майже фізично відчутна тиша. Софія повільно відвела телефон від обличчя і подивилася на екран, ніби могла там знайти пояснення, яке не змогла дати їй мати. Але на дисплеї залишався лише звичайний запис дзвінка, а під ним — час розмови, який тепер здавався їй абсурдно коротким порівняно з тим, скільки років знадобилося, щоб вона нарешті поставила це питання.

Макс стояв біля столу і не поспішав говорити. Він уже навчився помічати той момент, коли Софії потрібні слова, і той, коли будь-яке слово буде зайвим. Цього разу вона сама підняла на нього очі. У її погляді не було сліз, лише розгубленість і така втома, ніби за одну ніч вона постаріла на кілька років.

— Моя мама була там, — нарешті сказала вона. — Вона була на тому об'єкті.

Макс підійшов ближче і сів навпроти. Він не став перепитувати, бо почув достатньо. Софія поклала телефон на стіл, а потім провела пальцями по фотографії, що лежала поруч. На ній була маленька вона, Кирило, кілька дітей і дорослі, чиї обличчя тепер набували для неї зовсім іншого значення. Вона раптом подумала, що все життя дивилася на своє дитинство як на щось безпечне й завершене, тоді як воно, можливо, було лише першою сторінкою історії, яку хтось навмисно вирвав із її пам'яті.

— Ти хочеш, щоб я залишився? — тихо запитав Макс.

Софія кивнула. Вона хотіла сказати щось упевнене, але голос видав її справжній стан, тому замість довгого пояснення лише прошепотіла: «Так». Макс нічого більше не питав. Він просто пересів ближче, і Софія відчула його плече поруч зі своїм. Через кілька секунд вона навіть усміхнулася, коли він, намагаючись повернути в кімнату хоча б трохи нормальності, зауважив, що зараз, мабуть, міг би поставити їй десять запитань, але погодиться на п'ять, якщо вона пообіцяє не дивитися на нього так, ніби він особисто організував «Фокус». Софія тихо засміялася, хоча сміх швидко згас, але навіть цього було достатньо, щоб напруга трохи послабилася.

Мати приїхала приблизно за годину.

Вона стояла перед дверима кілька секунд, перш ніж натиснути дзвінок, і Софія, побачивши її через вічко, раптом зрозуміла, що боїться відчиняти. Не тому, що чекала від матері чогось страшного, а тому, що знала: після цієї розмови повернутися до колишнього життя вже не вийде.

Коли двері відчинилися, мати спершу подивилася на доньку, а потім — на Макса. Її погляд затримався на ньому трохи довше, ніж вимагала звичайна ввічливість. Софія це помітила, але нічого не сказала.

Мати зайшла до квартири і майже відразу побачила фотографію на столі. Вона зупинилася так різко, що Макс інстинктивно підвівся.

Жінка кілька секунд дивилася на знімок, а потім тихо сказала, що сподівалася, що Софія ніколи його не знайде.

Софія відчула, як усередині знову стискається щось холодне.

— Чому? — запитала вона. — Чому ти боялася, що я його знайду?

Мати повільно сіла. Вона виглядала втомленою не так, як людина після важкого дня, а так, як виглядають люди, котрі роками носять у собі одну й ту саму таємницю і нарешті розуміють, що більше не можуть її приховувати.

— Тому що хотіла, щоб ти мала нормальне життя, — відповіла вона. — Я думала, що якщо ти нічого не знатимеш, то зможеш залишити все це в минулому.

Софія гірко усміхнулася.

— Виходить, ти вирішила за мене, що мені краще не знати власного минулого?

Мати опустила очі. Вона не заперечила.

— Так.

Саме це коротке визнання виявилося для Софії болючішим за будь-яке виправдання.

Мати розповіла, що спочатку справді не бачила в програмі нічого небезпечного. «Фокус» презентували батькам як освітню ініціативу для дітей із творчими здібностями. Там проводили конкурси, організовували заняття з письма, малювання, музики, проводили зустрічі з викладачами й людьми творчих професій. Софія тоді була захоплена всім, що стосувалося історій, і мати бачила в програмі можливість дати доньці те, чого звичайна школа їй дати не могла.

Перші сумніви з'явилися лише тоді, коли звичайні творчі завдання почали змінюватися дивними анкетами. Софію запитували про друзів, про її страхи, про реакції на конфлікти, про стосунки з батьками, про те, кому вона довіряє і кого боїться втратити. Спочатку мати переконувала себе, що це просто сучасна психологічна методика, але поступово зрозуміла, що організатори збирають інформацію, яка не мала жодного стосунку до розвитку дитячих талантів.

— Я почала ставити питання, — сказала вона. — Спочатку мені відповідали дуже спокійно. Говорили про психологічний супровід, про адаптацію, про те, що вони хочуть краще зрозуміти здібності дітей. А потім перестали відповідати взагалі.

Софія дивилася на неї, не перебиваючи.

— І ти все одно залишила мене там.

— Я намагалася тебе забрати.

— Коли?

Мати важко зітхнула.

— Тієї ночі.

У кімнаті знову стало тихо.