ГЛАВА 29. НІЧ, ЯКОЇ СОФІЯ НЕ ПАМ'ЯТАЄ

У кімнаті стало неприродно тихо. Після останніх слів Кирила навіть звичний шум міста за вікном здавався далеким і якимось несправжнім, ніби квартира раптом опинилася поза часом, а всі вони — Софія, Макс, Кирило, Аня, Даня, Ліза й Роман, який досі залишався на зв'язку, — зависли між минулим, що тільки починало відкриватися, і майбутнім, яке вже не обіцяло нічого простого. Софія дивилася на Кирила так, ніби намагалася побачити за його обличчям ту дитину, яку колись знала, але пам'ять вперто не хотіла відчиняти двері. Нарешті вона тихо запитала, чому він сказав, що думав, ніби вона померла. Кирило довго не відповідав, а потім зізнався, що тієї ночі її вивезли з будинку культури, а наступного ранку йому сказали, що Софії більше не існує. Він вимовив це майже пошепки, але від цих слів у Софії похололи пальці. Вона перепитала, що саме означало «не існує», і Кирило пояснив, що саме так сформулював це один із дорослих, які працювали у «Фокусі»: не «вона вибула», не «її перевели», не «вона більше не бере участі», а саме «її більше не існує». Софія довго дивилася на нього, а потім сказала, що вона вижила. Кирило кивнув і відповів, що тепер знає це, але багато років був переконаний у протилежному. Коли ж Софія запитала, чому він ніколи не шукав її, у його погляді вперше з'явилося щось схоже на біль. Він сказав, що шукав, просто вони зробили все, щоб вона не могла його знайти, а він — її.

Кирило сів у крісло біля вікна, провів долонею по обличчю і на кілька секунд заплющив очі, ніби збирав докупи не просто спогади, а ціле життя, яке багато років намагався тримати замкненим. Він розповів, що все почалося після того самого конкурсу, на якому Софія перемогла. Спочатку дорослі поводилися з нею так само, як з іншими дітьми, але після оголошення результатів щось змінилося. Софію почали запрошувати на окремі співбесіди, давати завдання, яких не отримували інші учасники, просити писати тексти на певні теми, реагувати на провокаційні запитання й проходити тести, сенсу яких вона сама не розуміла. Кирило тоді ще не знав усіх подробиць програми, але вже помічав, що після таких зустрічей Софія ставала мовчазнішою. Одного разу вона сказала йому, що вони хочуть, аби вона перестала все пам'ятати. Тоді Кирило не зрозумів, що саме вона мала на увазі, і навіть подумав, що Софія просто втомилася від дорослих та їхніх безкінечних запитань. Тепер він знав, що дитяче відчуття було точнішим за будь-який документ: хтось справді намагався впливати на те, що вона запам'ятовуватиме, що забуде і які зв'язки між подіями зможе відновити через роки.

Макс слухав мовчки, але Софія бачила, як напружувалися його пальці. Він не любив говорити про власний гнів, однак зараз навіть не намагався його приховати. Коли Кирило закінчив пояснення, Макс тихо запитав, чи справді ніхто нічого не зробив, коли Софію почали ізолювати. Кирило гірко всміхнувся і відповів, що намагався, але був лише дитиною, а дорослі ніколи не сприймали його серйозно. Він згадував, як кілька разів сперечався з працівниками програми, вимагав пояснити, чому Софію забирають в окрему кімнату, чому їй не дозволяють спілкуватися з іншими дітьми й чому після кожної співбесіди вона повертається такою, ніби не пам'ятає частини розмови. Макс стиснув щелепи й тихо сказав, що ненавидить людей, які користуються беззахисністю дітей, але Софія одразу поклала руку йому на зап'ястя, намагаючись повернути його з того гніву в теперішній момент. Вона сказала, що не хоче, щоб він зараз жив чужою люттю. Макс подивився на неї й відповів, що просто дуже хоче колись зустріти людей, які це зробили. Даня, що сидів трохи осторонь, несподівано серйозно додав, що він теж цього хоче, і навіть Аня, яка зазвичай одразу зупиняла його від необдуманих слів, цього разу нічого не сказала.

Кирило продовжив розповідь, коли за вікном уже почався дощ. Він сказав, що тієї ночі було близько одинадцятої, коли Софію вивели з будинку культури. Вона була сонною, розгубленою і, судячи з її поведінки, не до кінця розуміла, що відбувається. Кирило побачив її через бічне вікно й одразу вибіг назовні. Він досі пам'ятав холодний мокрий асфальт під ногами, світло фар, яке розтікалося по калюжах, і власне відчуття, що якщо зараз не встигне, то більше ніколи її не побачить. Він закричав її ім'я, і Софія повернула голову. На мить їхні погляди зустрілися, і Кирило почув, як вона тихо сказала: «Кір?» Він зробив кілька кроків до автомобіля, але дорослий чоловік схопив його за плече. Кирило вирвався й почав кричати, що вона його подруга і що вони не мають права її забирати. Чоловік відповів спокійно, майже байдуже, що саме тому Кирилу краще відійти. Тоді хлопець зрозумів, що дорослий зовсім не боїться його, а значить, усе вже вирішено.

Але Кирило не послухався. Він вирвався вдруге й побіг до автомобіля, поки водій ще не встиг рушити. Вікно з боку Софії було опущене, і вона простягнула руку назустріч. Кирило встиг схопити її пальці, і на одну коротку мить йому здалося, що він справді зможе витягнути її назовні. Він кричав, щоб вона трималася, а Софія кликала його на ім'я, але автомобіль раптом рушив. Їхні руки розімкнулися, Кирило впав на мокрий асфальт, а машина швидко зникла за поворотом. Останнє, що він почув, був крик Софії, а потім залишився лише шум дощу й двигуна, що віддалявся в темряві. Наступного ранку йому сказали, що Софія більше не бере участі в програмі. А через кілька тижнів один зі співробітників, якого Кирило випадково почув у коридорі, сказав іншому, що дівчинка загинула під час евакуації. Ніхто не пояснив, що це означало, і ніхто не дозволив Кирилу поставити запитання.

Софія слухала, заплющивши очі. Її дихання поступово ставало нерівним, бо слова Кирила почали накладатися на щось, що давно жило десь на самому краю свідомості. Спочатку вона бачила лише розмиті плями світла, потім почула шум дощу, відчула запах мокрого металу й раптом згадала червоні відблиски на асфальті. Вона прошепотіла, що пам'ятає автомобіль, фари, мокру дорогу і руку Кирила, але далі спогад обривається. Макс не став торкатися її без дозволу, лише запитав, чи хоче вона продовжити. Софія кивнула, бо вперше за багато років відчула, що ця ніч справді існує всередині неї, просто хтось дуже давно зачинив її за дверима.