ГЛАВА 28. ХЛОПЧИК ІЗ ФОТОГРАФІЇ

Софія прокинулася ще до будильника, коли за вікном тільки починало світлішати і ранкове місто здавалося неприродно тихим після всього, що вони пережили напередодні. Кілька секунд вона лежала нерухомо, дивлячись у стелю, намагаючись зрозуміти, що саме витягло її зі сну, а потім пам'ять повернула їй учорашній вечір: фотографію маленької дівчинки, чоловіка з обрізаним обличчям, напис на звороті, позначення S-17 + M-04 і, найгірше, останнє повідомлення, яке вона перечитувала вже десятки разів: «Завтра він прийде до вас сам». Вона повільно повернула голову й побачила поруч Макса. Він спав, закинувши руку за голову, і в його обличчі зараз не було нічого від того напруженого чоловіка, який кілька годин тому переглядав старі файли та намагався зрозуміти, чому його власне дитинство виявилося частиною чужої системи.

Софія вже хотіла обережно підвестися, коли Макс, не розплющуючи очей, пробурмотів, що хотів би знати, котра година, і після її відповіді, що вже восьма, заявив, що прокидатися в неділю раніше дев'ятої має бути заборонено законом. Вона тихо засміялася й нагадала йому, що ще вчора він поводився так, ніби готовий самотужки розібратися з таємною організацією, яка переслідувала їх роками, а тепер виявилося, що його головним ворогом є недільний ранок. Макс відкрив очі й серйозно пояснив, що перед таємними організаціями він хоробрий, бо там хоча б зрозуміло, що робити, тоді як недільний ранок не дає жодних шансів на перемогу. Софія знову усміхнулася, але її усмішка швидко згасла, коли в тиші квартири пролунали три короткі удари у двері, після яких настала пауза, а потім ще два.

Макс одразу підвівся, і разом із його рухом з кімнати наче зникло все тепло ранку. Софія теж сіла на ліжку, дивлячись у бік коридору, де двері квартири раптом стали здаватися чимось значно важливішим, ніж звичайна дерев'яна перешкода між ними та сходовим майданчиком. Стук повторився, цього разу лише один раз. Макс уже стояв біля дверей, коли почув з-за них чоловічий голос, який тихо, майже невпевнено, запитав: «Софіє?» Вона завмерла, тому що в цьому голосі було щось знайоме настільки, що її тіло відреагувало раніше за пам'ять. Софія підвелася й підійшла ближче, а коли Макс пошепки запитав, чи вона хоче, щоб він відкрив, вона лише кивнула. Вона не знала, хто стоїть за дверима, але знала одне: якщо це справді той, кого вони шукали, втрачати цю можливість вони більше не могли.

Макс обережно запитав, хто він, і за дверима після короткої паузи пролунало ім'я: Кирило. Софія відчула, як у грудях щось дивно стиснулося. Коли вона попросила назвати прізвище, чоловік за дверима не відповів одразу, а потім тихо сказав, що колись вона називала його Кіром. Цього було достатньо. Софія подивилася на Макса й попросила відкрити. Він ще секунду вагався, а потім зняв замок.

На порозі стояв молодий чоловік, приблизно їхнього віку, хоча втома в його очах робила його старшим. Він був одягнений просто, без будь-яких помітних деталей, які могли б привернути увагу, але в його поставі відчувалася постійна готовність піти звідси за першої ж небезпеки. Побачивши Софію, він кілька секунд мовчки дивився на неї, наче намагався зіставити дівчинку зі своїх спогадів із жінкою, яка тепер стояла перед ним. Нарешті він ледь усміхнувся й тихо сказав, що вона виросла. Софія не знала, що відповісти, тому просто відступила вбік, дозволяючи йому зайти.

Кирило оглянув квартиру з дивним відчуттям людини, яка повернулася не просто в чуже приміщення, а в давно закриту частину власного життя. Він провів поглядом по стінах, затримався біля полиці з книжками й тихо зауважив, що тут майже нічого не змінилося. Софія одразу запитала, чи був він тут раніше, і Кирило підтвердив, що колись приходив, але це було дуже давно. Макс, який досі стояв трохи збоку, не втримався й запитав, чи знайомі вони. Кирило перевів на нього погляд і відповів, що особисто — ні, але про нього знає. Макс криво усміхнувся й зауважив, що це вже починає ставати традицією: усі навколо знають про нього більше, ніж він сам про себе. Кирило відповів, що в цьому випадку традиція йому теж не подобається, і Софія вперше помітила, що за його стриманістю ховається зовсім не холодність, а звичайна людська втома.

Вони сіли у вітальні. Софія довго дивилася на нього, перш ніж нарешті наважилася поставити питання, яке переслідувало їх останні кілька днів. Вона запитала, чи справді він був М-04, і Кирило кивнув, підтверджуючи те, що вони вже майже знали. Софія хотіла зрозуміти, чому людям, які створили «Фокус», було недостатньо імен, чому кожну дитину вони перетворювали на номер, і Кирило відповів, що для системи ім'я було зайвим: номер не мав минулого, характеру чи почуттів, він був лише одиницею даних. Софія тихо сказала, що саме тому їй так важко було дивитися на ці документи, адже там, де вона пам'ятала себе живою людиною, вони бачили лише профіль. Кирило довго дивився на неї, а потім сказав, що вона пам'ятає його не зовсім правильно. Коли Софія здивовано запитала, що це означає, він пояснив, що вона пам'ятає не його самого, а тільки ті частини минулого, які дорослі дозволили їй зберегти.

За кілька хвилин Макс написав Ані, і невдовзі до квартири приїхали Аня, Даня та Ліза. Аня, переступивши поріг і побачивши Кирила, одразу зрозуміла, хто перед нею, а Даня, який ішов слідом, кілька секунд розглядав хлопця так уважно, наче особисто збирався перевірити справжність легенди про М-04. Нарешті він представився й зізнався, що має приблизно сотню запитань, на що Кирило спокійно відповів, що може почати зі сто першого, якщо Даня хоче уникнути черги. Даня одразу повернувся до Ані й пошепки заявив, що Кирило йому подобається, а Аня лише похитала головою, попередивши його не закохуватися в людину тільки тому, що вона вміє відповідати на дурні запитання. Напруга, яка до цього висіла в кімнаті, трохи спала, і навіть Софія дозволила собі усміхнутися.