ГЛАВА 27. ТОЙ, ХТО МАВ БУТИ ПОРУЧ

Останнє повідомлення все ще залишалося на екрані телефона Макса, хоча минуло вже кілька хвилин відтоді, як воно з’явилося. «Ти — причина, через яку С-17 не можна було залишати одну». Софія перечитувала його знову й знову, намагаючись знайти в ньому хоча б якусь зачіпку, яка дозволила б зрозуміти, що саме невідомий автор вкладає у ці слова. Але повідомлення було побудоване так, щоб не пояснювати нічого й водночас змушувати думати про найгірше.

Вона нарешті відклала телефон і подивилася на Макса. Її голос прозвучав тихіше, ніж зазвичай, коли вона зізналася, що ненавидить цю людину не тільки за те, що вона знає надто багато, а й за те, що завжди вміє сказати саме те, що болить найбільше. Макс спробував розрядити напругу жартом, зауваживши, що це, мабуть, професійна деформація людини, яка надто багато часу проводить у тіні. Софія подивилася на нього з легкою докірливістю й запитала, чи він справді зараз жартує. Макс усміхнувся лише краєчком губ і пояснив, що просто не хоче бачити, як вона знову лякається через чиїсь слова.

Софія сіла поруч і, трохи помовчавши, сказала, що не боїться його. Вона боїться того, що зробили з їхнім минулим, того, як легко чужі люди змогли проникнути в життя двох людей і змусити їх сумніватися навіть у власних спогадах. Макс узяв її за руку й відповів, що тоді вони просто розберуться з цим разом. Йому самому було страшно, але він не хотів, щоб Софія залишалася наодинці зі своїм страхом.

Телефон знову завібрував.

Цього разу повідомлення було коротшим.

«Ви шукаєте не там».

Через кілька секунд з’явився наступний рядок.

«Справжній М-04 уже близько».

Софія підняла погляд на Макса. У її очах промайнула тривога, але тепер у ній було ще щось — відчуття, що їхня історія нарешті наближається до тієї точки, де загадки перестануть бути лише словами на екрані й отримають обличчя.

Вранці університетський архів здавався майже безлюдним. Сонячне світло пробивалося крізь високі вікна й лягало вузькими смугами на старі стелажі, коробки з документами та столи, за якими роками ніхто не працював. Роман уже сидів за комп’ютером, коли до приміщення зайшли Софія й Макс разом з Анею, Данею та Лізою. Андрій Коваль прийшов трохи пізніше, тримаючи в руках тонку папку, яку не випускав із рук дорогою до столу.

Роман одразу сказав, що вони переглянув майже всі матеріали «Фокусу», які вдалося відновити, але значна частина архіву була або пошкоджена, або навмисно вилучена. Макс сів поруч і без зайвих вступів пояснив, що тепер їм потрібен M-04. Роман відповів, що спочатку вони повинні бути впевнені, що це справді позначення конкретної людини, а не частина внутрішньої системи. На це Даня втомлено зауважив, що йому вже починає бракувати звичайних проблем, наприклад сесії, через яку хоча б зрозуміло, хто саме хоче тебе знищити. Ліза глянула на нього й сказала, що сесію він хоча б може перескласти, тоді як із «Фокусом» такої можливості вони поки що не мають. Даня подумав кілька секунд і визнав, що аргумент переконливий, хоча йому все одно більше подобалася б сесія.

Андрій розклав на столі кілька старих схем і пояснив те, чого вони раніше не знали. У системі «Фокусу» використовувалися не тільки позначення окремих профілів, а й моделі взаємодії між ними. S означала основний профіль, а M могла позначати додатковий профіль, який використовувався для спостереження за реакцією першого. Софія запитала, що означає «додатковий», і Андрій пояснив, що таким профілем могла бути людина, яку свідомо підбирали для взаємодії з основним об’єктом.

Макс кілька секунд дивився на таблицю, а потім із легкою іронією запитав, чи правильно він зрозумів, що його могли просто підібрати для Софії. Андрій відповів, що така версія цілком можлива. Макс подивився на Софію й зауважив, що це надзвичайно романтичний спосіб знайомити людей. Софія не втрималася від усмішки й попросила його не починати, бо в їхній ситуації навіть найневинніший жарт міг перетворитися на ще одну теорію змови. Макс тихо відповів, що просто намагається нагадати їй: якщо вони вже опинилися всередині чужого експерименту, то принаймні можуть самі вирішувати, як на нього реагувати.

Андрій відкрив ще одну таблицю. Поруч із кодом S-17 стояв запис: «M-04 — первинна сумісність». Нижче, майже непомітним сірим текстом, було зазначено: «M-04 — втрачений контакт».

Софія нахилилася ближче до екрана й запитала, що означає «втрачений контакт». Андрій пояснив, що це означало зникнення людини з програми без офіційного завершення спостереження. Макс одразу запитав, коли саме це сталося. Андрій назвав дату.

Софія зблідла.

Це був той самий період, коли вона перестала брати участь у конкурсі й майже повністю припинила згадувати про нього.

Вона відкинулася на спинку стільця й кілька секунд дивилася в одну точку. Їй раптом стало здаватися, що в голові відкривається дверцята, за якою багато років лежав один і той самий забутий фрагмент.

Великий зал.

Ряди стільців.

Яскраве світло сцени.

Дитячі голоси.

І хлопчик, який сидів поруч.

Вона не могла пригадати його обличчя, але чомусь дуже добре пам’ятала голос.