ГЛАВА 26. М-04

Фотографія лежала на столі між ними, немов річ, яка випадково опинилася в чужому домі, але принесла із собою чиєсь давно забуте життя. На пожовклому папері маленька Софія стояла біля сцени старого будинку культури, а трохи далі, майже на самому краю кадру, виднівся хлопчик, якого вони тепер уже не могли не впізнати. Під фотографією, написаною чужою рукою, стояли два позначення: S-17 + M-04. Відтоді як Софія знайшла цей напис, вони майже не говорили. Кожен намагався самостійно скласти в голові картину, у якій минуле переставало бути минулим і раптом починало дивним чином пояснювати теперішнє.

Макс сидів навпроти, спершись ліктями на коліна, і дивився на фотографію так, ніби від напруження погляду вона могла відкрити ще одну таємницю. Нарешті він підняв очі на Софію й тихо попросив її сказати хоча б щось, бо мовчання вже ставало важчим за будь-яке пояснення. Софія довго не відповідала, а потім зізналася, що перша думка, яка не давала їй спокою, була дуже простою: вона подумала, що Макс знає більше, ніж розповідає. Він не образився, лише відвів погляд і після короткої паузи сказав, що сам починає думати так само, бо не пам’ятає цього дня, хоча фотографія беззаперечно доводила, що він там був.

Софія взяла фотографію обережно, ніби боялася пошкодити не папір, а сам спогад. Вона ще раз подивилася на хлопчика, що стояв у далекому плані, і прошепотіла, що найстрашніше навіть не те, що Макс був там. Страшніше було те, що вона не пам’ятала його. Макс відповів, що теж не пам’ятає її, і в цьому вони опинилися в однаковому становищі. Софія підняла на нього очі й сказала, що це дуже дивно і страшно водночас. Макс на мить усміхнувся, але цього разу без звичної легкості, і запевнив її, що він не збирається нікуди йти. Софія зауважила, що не просила його залишатися, а він спокійно відповів, що знає це, але залишиться не через її прохання, а тому, що сам цього хоче.

Телефон Софії завібрував на столі, розрізаючи тишу. Вона навіть не хотіла дивитися на екран, бо вже знала, хто може писати. Проте повідомлення з’явилося перед очима раніше, ніж вона встигла відвернутися.

«Не питайте Макса про М-04».

За кілька секунд з’явилося друге повідомлення: «Він не пам’ятає».

А потім третє: «Саме тому його обрали».

Софія показала телефон Максу, не приховуючи нічого. Він прочитав повідомлення двічі, після чого підняв очі й сказав, що автор знову робить те саме: підкидає їм рівно стільки інформації, щоб вони почали сумніватися одне в одному. Софія погодилася, але зізналася, що цього разу все інакше, бо йдеться не про чужі документи чи університетські списки, а про його власне минуле. Макс кивнув і сказав, що вона має повне право боятися, сумніватися й навіть злитися, якщо їй потрібно, але не варто дозволяти невідомому вирішувати за них, кому вони повинні вірити.

Вона подивилася на нього довше, ніж зазвичай, а потім сіла поруч. Софія зізналася, що найбільше боїться не того, що Макс щось приховує, а того, що одного дня вона дізнається про нього щось таке, після чого вже не зможе дивитися на нього так само. Макс відповів, що боїться іншого: що одного дня вона сама вирішить, ніби все між ними було брехнею. Софія тихо сказала, що не знає, чи зможе так думати, а він усміхнувся й зауважив, що тоді йому, мабуть, пощастить. Вона не втрималася від усмішки й нагадала йому, що вже закохана в нього. Макс удавано серйозно відповів, що давно це підозрював, за що Софія назвала його самовпевненим. Він лише сказав, що в цьому випадку самовпевненість цілком виправдана, бо він щасливий.

Через кілька годин вони вже сиділи в університетській бібліотеці перед старим комп’ютером, який Роман жартома назвав «машиною часу, що працює на доброму слові та старому паролі». Андрій Коваль приніс архівні матеріали «Фокусу», а Ліза допомогла відновити доступ до частини документів, які багато років тому були переведені в окремий фонд. Аня сиділа поруч із Софією й уважно стежила за екраном, тоді як Даня час від часу нахилявся вперед, хоча майже нічого не розумів у системі й лише створював вигляд, що контролює процес.

Коли Андрій відкрив перший файл, на екрані з’явилися два рядки. S-17 — ACTIVE. M-04 — INACTIVE. Софія одразу запитала, що означає другий статус. Андрій пояснив, що профіль більше не використовувався після того, як із системи зникла частина інформації про спостережуваного. Макс запитав, чому інформація зникла, але Андрій лише похитав головою й відповів, що в архіві немає жодної причини видалення.

Наступний документ містив коротку характеристику M-04. Вік — тринадцять років. Психологічна стійкість — висока. Реакція на стрес — мінімальна. Реакція на соціальний тиск — низька. Макс прочитав усе до кінця, а потім тихо сказав, що ці характеристики дуже схожі на нього. Софія не стала заперечувати. Вона згадала, що саме ця його риса колись дратувала її найбільше: здавалося, що він може залишатися спокійним навіть тоді, коли весь світ навколо розсипається. Тепер ця особливість уже не здавалася просто рисою характеру.

Даня, який до цього мовчки вивчав документ через плече Лізи, нарешті не витримав і зауважив, що тепер зрозуміло, чому Макс пережив їхню першу сварку й не втік назавжди. Софія здивовано повернула голову, бо, як вона нагадала, першою сваркою їхні проблеми далеко не обмежувалися. Аня одразу попросила Даню не розвивати тему, але той із невинним виглядом пояснив, що лише проводить наукове спостереження. Макс подивився на нього й сказав, що якщо Даня продовжить свої дослідження, то наступним об’єктом експерименту стане він сам. На кілька секунд усі засміялися, і навіть Андрій, який останнім часом майже не дозволяв собі емоцій, ледь помітно усміхнувся.