ГЛАВА 25. ФОТОГРАФІЯ, ЯКОЇ НЕ МАЛО БУТИ

Софія сиділа на краю ліжка, тримаючи телефон обома руками, і вже кілька хвилин не могла змусити себе відвести погляд від фотографії, яку вони знайшли напередодні. Ранкове світло ледь пробивалося крізь напівзакриті штори, розчиняючись у кімнаті холоднуватими смугами, і від цього старий знімок на екрані здавався ще більш неприродним. На ньому була маленька Софія, років дванадцяти чи тринадцяти, із серйозним, трохи розгубленим обличчям, яке вона майже не впізнавала в собі теперішній. Поруч стояв чоловік, чиє обличчя обрізав сам край кадру, ніби фотограф навмисно залишив його особистість за межами зображення. Проте одна деталь залишалася абсолютно чіткою — темний символ на його руці, той самий знак, який вони вже бачили в університетських документах і який тепер починав переслідувати Софію не як випадкова емблема, а як частина давно забутої історії.

Макс стояв біля вікна, спершися плечем на стіну, і спостерігав за нею з тією мовчазною уважністю, яка останнім часом стала для нього природнішою за будь-які запитання. Він не поспішав забирати в неї фотографію і не намагався вгадати відповідь раніше за неї, лише через кілька хвилин тихо запитав, чи впізнає вона чоловіка. Софія повільно похитала головою, але після короткої паузи збільшила зображення пальцями й зізналася, що, хоча не знає, хто саме стоїть поруч із нею, пам'ятає цей день і пам'ятає його самого. Макс одразу повернувся до неї, уважно вдивляючись у її обличчя, а Софія пояснила, що це дивне відчуття: вона не може назвати його імені, не може пригадати голосу, але десь глибоко всередині впевнена, що вже бачила цього чоловіка раніше і що зустріч із ним не була випадковим епізодом дитинства, який просто стерся з пам'яті.

Вона провела пальцем по екрану, зупинивши зображення на символі, і саме тоді Макс підійшов ближче. Він нахилився над її плечем, але не торкнувся телефону, ніби розумів, що зараз важливіше не фотографія, а те, що вона пробудила в Софії. Вона тихо сказала, що пам'ятає стару будівлю, великі сходи, запах пилу в коридорах і якийсь конкурс, на якому страшенно хвилювалася, хоча досі не могла пригадати його назву. Макс запитав, чи пам'ятає вона, що саме тоді сталося, і Софія після довгого мовчання відповіла, що, здається, щось виграла. Коли він уточнив, що саме, вона лише похитала головою, але потім подивилася на фотографію й додала, що чоловіка пам'ятає значно краще, ніж сам конкурс. І саме ця невідповідність налякала її найбільше: людина, яку вона нібито не знала, залишила в її пам'яті чіткіший слід, ніж подія, яка мала б бути важливою для дитини.

Макс не став тиснути на неї. Він лише сів поруч і тихо сказав, що вони не мусять згадати все за один ранок, адже іноді пам'ять повертає не події, а окремі запахи, голоси й уривки фраз, з яких поступово складається ціла картина. Софія подивилася на нього з вдячністю, а потім усміхнулася майже непомітно, зізнавшись, що поруч із ним навіть страшні речі здаються трохи менш страшними. Макс відповів, що це, мабуть, одна з небагатьох його корисних якостей, і Софія вперше за цей ранок справді усміхнулася. Проте за кілька секунд її погляд знову впав на фотографію, і усмішка згасла, тому що вона раптом згадала ще одну деталь — чоловік на знімку колись сказав їй, що вона повинна продовжувати писати.

Софія довго не могла наважитися зателефонувати матері. Вона кілька разів відкривала список контактів, знаходила потрібне ім'я, але щоразу блокувала екран, відчуваючи, що звичайне питання про дитячий конкурс може виявитися набагато важчим, ніж здається. Нарешті вона все-таки натиснула кнопку виклику, і після кількох гудків почула знайомий голос. Софія запитала, чи пам'ятає мама конкурс, у якому вона брала участь приблизно десять років тому, і майже відразу відчула зміну в її голосі. Мати перепитала, про який саме конкурс ідеться, а коли Софія пояснила, що це був той захід, де вона щось виграла, на іншому кінці запанувала пауза, надто довга для звичайного спогаду. Потім мати обережно сказала, що пам'ятає той конкурс, але не розуміє, навіщо Софія раптом вирішила повернутися до цієї історії.

Софія не стала приховувати тривогу й запитала, чи пам'ятає мама чоловіка, який був тоді на заході. Цього разу мовчання стало ще довшим, і Софія вже знала відповідь до того, як почула її. Мати сказала, що не хоче, щоб донька цим займалася, а коли Софія попросила пояснити причину, лише повторила, що все це давно закінчилося. Софія відчула, як усередині стискається щось холодне, бо мама не сказала, що нічого не пам'ятає. Вона сказала зовсім інше — що не хоче, аби Софія знову до цього поверталася.

Після завершення розмови Софія ще кілька секунд сиділа нерухомо, тримаючи телефон на колінах. Макс не став питати, що саме сказала мати, бо відповідь уже прочитувалася на її обличчі. Коли Софія нарешті розповіла йому про розмову, він лише тихо зауважив, що її мама щось знає, але не хоче говорити. Софія погодилася, а потім додала, що не збирається тиснути на неї. Макс запитав, чому, і вона відповіла, що якщо мама боїться цієї історії навіть через стільки років, значить, у минулому справді сталося щось, про що вона сама досі нічого не знає.

Ближче до дев'ятої до квартири приїхала Аня, а разом із нею через відеозв'язок до пошуку підключився Роман. Даня й Ліза мали приєднатися пізніше, тому перші години вони провели втрьох, переглядаючи старі цифрові архіви. Аня виявила сторінку давно забутого міського конкурсу під назвою «Молодий голос», і коли відкрила список переможців, Софія побачила своє ім'я на першому місці. Вона кілька секунд просто дивилася на екран, ніби не могла повірити, що перед нею справді її власне прізвище. Аня теж здивовано пояснила, що пам'ятає цю історію і що Софія тоді була не другою, як сама тепер чомусь згадувала, а першою.

Найдивнішим виявився інший запис. У копії старої сторінки поруч із результатами стояла примітка про перегляд підсумків, а сам оригінальний документ був недоступний. Аня спробувала знайти попередню версію, але архів повертав повідомлення про відсутність файлу. Роман, уважно переглянувши те, що вони встигли зберегти, сказав, що це не схоже на звичайне виправлення помилки, тому що зміна результату була зроблена вже після офіційного оголошення переможців. Софія мовчки дивилася на екран, і Макс, помітивши, як напружилися її пальці, поставив перед нею чашку кави.