ГЛАВА 24. ЧОМУ САМЕ СОФІЯ

Софія прокинулася від настирливої вібрації телефона, яка кілька секунд ковзала по тиші кімнати, перш ніж остаточно витягнути її зі сну. За вікном тільки-но починав світлішати ранок, і холодне блакитнувате світло просочувалося крізь щілини між шторами, лягаючи на підлогу вузькими смугами. Вона ще не встигла до кінця зрозуміти, де перебуває і який сьогодні день, коли на екрані побачила повідомлення від невідомого номера. «Ти думаєш, що вони шукають Макса». Софія перечитала фразу двічі, відчуваючи, як сон остаточно відступає. Майже відразу з'явилося друге повідомлення: «Ні. Вони шукали тебе». А за кілька секунд — третє: «І ти досі не знаєш чому».

Вона довго сиділа на краю ліжка, тримаючи телефон у долоні й дивлячись на ці три рядки так, ніби за ними можна було побачити обличчя людини, яка їх написала. У голові ще лунав учорашній голос Андрія Коваля, його обережні пояснення, слова про систему, про завдання, про те, що Макса й Софію свідомо поставили в одну команду задовго до їхнього знайомства. Але тепер усе це набувало іншого змісту. Якщо Макс був лише частиною плану, то чому саме вона опинилася в центрі цього плану? Чому хтось знав про неї ще до університету? І що такого в її минулому, чого вона сама не пам'ятала або не хотіла пам'ятати?

Софія відкрила чат із Максом і кілька секунд вагалася, перш ніж написати: «Ти вже прокинувся?» Відповідь прийшла майже миттєво, наче він чекав саме на це повідомлення: «Так. І я вже знаю, що тобі написали». Вона здивовано підняла брови, а тоді побачила наступний рядок: «Я їду до тебе». На її обличчі мимоволі з'явилася слабка усмішка, але вона не встигла затриматися надовго. Телефон знову завібрував. «Не розповідай йому все». Софія опустила погляд на екран і відчула, як ранковий холод раптом став значно відчутнішим.

Макс приїхав менш ніж за годину. Коли Софія відчинила двері, він стояв на сходовому майданчику з розкуйовдженим волоссям, у куртці, яку, очевидно, накинув поспіхом, і з тим самим виразом обличчя, який вона вже навчилася безпомилково розпізнавати. Він намагався виглядати спокійним, але очі видавали його значно сильніше за слова. Софія відступила, пропускаючи його всередину, і з легкою усмішкою зауважила, що він міг хоча б написати, що приїде, перш ніж з'являтися на порозі. Макс, не знімаючи куртки, нагадав, що він таки написав, щоправда, уже після того, як виїхав, і ця дрібна суперечка на мить повернула їм звичний ритм. Софія навіть усміхнулася, але Макс майже відразу помітив те, що вона намагалася приховати: бліде обличчя, втому під очима і напружені пальці, які вона весь час стискала навколо телефона.

Він сів навпроти й уважно подивився на неї, а потім тихо запитав, скільки вона спала. Софія спочатку спробувала відбутися звичайним «достатньо», але під його поглядом здалася й зізналася, що близько трьох годин. Макс похитав головою, і в його голосі прозвучало більше турботи, ніж докору, коли він сказав, що саме цього й боявся. Софія хотіла пожартувати, але не змогла. Замість цього вона простягнула йому телефон і мовчки дозволила прочитати всі повідомлення.

Макс дочитав останній рядок, після чого кілька секунд нічого не говорив. Потім підняв погляд і запитав, чому вона не показала це одразу. Софія відвернулася до вікна й чесно відповіла, що сама не знає. Їй хотілося хоча б на одну хвилину повірити, що вона може контролювати ситуацію, а ще більше — не втягувати Макса в те, що дедалі очевидніше стосувалося саме її. Коли він запитав, чи справді невідомий просив її приховати інформацію від нього, вона лише кивнула. Софія зізналася, що на секунду навіть подумала послухатися, бо злякалася того, що могло статися, якщо людина по той бік екрана справді знала про неї більше, ніж вона сама. Макс не розсердився. Він лише тихо сказав, що злиться зовсім на іншу людину — на того, хто змусив її боятися власного минулого.

Софія кілька секунд дивилася на нього, а потім повільно поклала голову йому на плече. Вона зізналася, що не хоче, щоб через неї він постраждав, і Макс відповів майже буденно, що для цього вже трохи запізно. Коли вона здивовано підняла очі, він усміхнувся й пояснив, що вже закохався, а тепер відступати пізно. Софія не втрималася від тихого сміху й зауважила, що це надзвичайно незручна ситуація, на що Макс погодився, додавши, що, можливо, їм обом варто було подумати раніше. Вона запитала, чи він думав, і він з удаваною серйозністю відповів, що думав, але це абсолютно не допомогло. На кілька секунд вони обоє засміялися, і напруга, яка від самого ранку стискала кімнату, трохи відступила.

До обіду до них приєдналися Аня та Ліза, а трохи пізніше на зв'язок вийшов Роман. Вони розклали перед собою ноутбуки, телефони, фотографії та копії документів, які вдалося знайти в університетському архіві. Здавалося, що вони намагаються відновити не одну історію, а ціле життя, окремі шматки якого хтось навмисно вирізав і заховав у різних місцях.

Саме Аня першою знайшла старий запис, у якому згадувалося ім'я Софії. Документ стосувався міського молодіжного проєкту, у якому Софія брала участь кілька років тому. Спочатку вона дивилася на сторінку байдуже, бо добре пам'ятала сам конкурс. Вона тоді займалася творчим проєктом, багато працювала, а після оголошення результатів була переконана, що посіла друге місце. Проте Аня, переглянувши знайдений архів, раптом заперечила це. Вона нагадала Софії, що та насправді перемогла.

Софія довго дивилася на екран, не розуміючи, чому ця, здавалося б, незначна деталь раптом здається такою важливою. Аня показала старий скриншот із результатами, де навпроти прізвища Софії стояло перше місце. Але в іншій версії документа, датованій лише кількома днями пізніше, її прізвище вже було відсутнє. Замість неї переможцем вказували іншу людину. Софія згадала, як тоді вирішила, що сталася технічна помилка, а коли спробувала з'ясувати причину, їй відповіли, що остаточні результати були змінені організаторами. Вона не стала боротися, бо була молодшою, не мала впливу і зрештою переконала себе, що ця історія не варта того, щоб витрачати на неї сили.