ГЛАВА 22. НЕВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ

Софія майже не відривала погляду від екрана. Фраза, яка з'явилася вчора в останньому повідомленні, знову й знову поверталася в її думки, змінюючи звичні спогади про минуле так, ніби хтось невидимий узяв знайому фотографію й почав повільно підсвічувати на ній деталі, яких вона раніше просто не помічала.

«Тепер запитайте себе: хто познайомив вас?»

Вона вже кілька разів прокручувала в голові день, коли вперше побачила Макса. Пам'ятала коридор університету, світло з високих вікон, шум студентів, власне роздратування через запізнення і навіть те, як на підлозі біля сходів лежав зім'ятий аркуш паперу. Раніше все це здавалося випадковим набором дрібниць, які просто стали частиною першого спогаду про людину, що згодом стала для неї найважливішою. Тепер кожна деталь раптом отримувала інше значення.

Макс сидів навпроти, спершися ліктями на стіл, і вже кілька хвилин мовчки спостерігав за нею. Він не намагався переривати її думки, хоча зазвичай не витримував довгого мовчання. Нарешті Софія підняла очі й запитала:

— Ти пам'ятаєш, як ми познайомилися?

Макс усміхнувся майже автоматично, ніби питання було надто простим.

— Звичайно пам'ятаю. Ти врізалася в мене в коридорі, потім подивилася так, наче це я був винен, а після цього ще й забрала мій аркуш.

Софія ледь усміхнулася, але похитала головою.

— Ні. Я не забирала твій аркуш. Ти сам його мені віддав.

Посмішка зникла з його обличчя.

— Я віддав?

— Так.

Макс трохи нахилив голову, намагаючись відновити спогад.

— Почекай. Я пам'ятаю інакше.

— Я теж.

Між ними зависла тиша. Вона була не незручною, як це буває між людьми, яким нічого сказати, а навпаки — надто насиченою невисловленими питаннями. Софія раптом відчула, що їхній найперший спогад, який досі здавався одним із найтепліших і найпростіших у їхній історії, тепер став ще однією загадкою.

— Розкажи мені все від початку, — попросила вона.

Макс задумався, а потім почав пригадувати той день. Він сказав, що отримав повідомлення від Романа і прийшов до старого корпусу забрати матеріали, які той не встиг передати особисто. Він пам'ятав, що спочатку зайшов у коридор, побачив Софію, яка поспішала сходами, і саме тоді між ними сталася та коротка суперечка через аркуш.

Софія слухала, не перебиваючи, але чим далі він говорив, тим сильніше змінювалося її обличчя.

— Стоп, — нарешті сказала вона.

Макс замовк.

— Що?

— Ти прийшов після мене.

— Так.

— Приблизно через десять хвилин.

— Можливо.

— Ні. Саме через десять. Я пам'ятаю, бо тоді постійно дивилася на годинник.

Макс насупився.

— А я пам'ятаю, що ти вже була там, коли я зайшов.

— Була.

— Тоді в чому проблема?

Софія подивилася на нього.

— У тому, що я теж прийшла туди не випадково.

Він випростався.

— Що ти маєш на увазі?

Софія мовчки взяла телефон і відкрила старий чат із Анею.

Потрібне повідомлення вона знайшла не одразу. Воно загубилося серед сотень старих розмов, фотографій, жартів і буденних повідомлень, які за минулі місяці втратили своє значення. Нарешті вона прокрутила екран до потрібної дати й завмерла.

— Ось.

Макс нахилився ближче.

На екрані було коротке повідомлення:

«Зайди сьогодні після пар у старий корпус. Там буде цікаво».

Відправник — Аня.

Макс кілька секунд дивився на екран, потім перевів погляд на Софію.

— І ти пішла?

— Так.

— Через це повідомлення?

— Так.

У дверях саме з'явилася Аня, і Софія відразу покликала її до столу. Вона показала екран, не пояснюючи нічого зайвого. Аня прочитала повідомлення, потім ще раз подивилася на ім'я відправника і похитала головою.

— Я цього не писала.

— Ти впевнена?

Аня підняла на Софію погляд.

— Абсолютно.

— Але повідомлення з твого акаунта.

— Я знаю.

— І ти тоді була в університеті?

— Була. Але телефон у мене того дня кілька годин лежав у сумці. Я навіть не пам'ятаю, щоб відкривала чат.

Макс повільно відкинувся на спинку стільця.

— Через вебверсію могли зайти?

Аня на секунду задумалася.

— Могли, якщо хтось мав доступ до мого акаунта.