ГЛАВА 21. ТЕ, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ ЗА КАДРОМ

Двері за їхніми спинами зачинилися з таким різким металевим звуком, що всі на кілька секунд завмерли. У старій аудиторії одразу стало якось тісніше, хоча простору тут вистачало для цілої групи студентів. Напівтемні стіни, давно нефарбовані рами вікон, старі столи, складені вздовж стіни, і слабке світло від єдиної лампи під стелею раптом набули зовсім іншого вигляду. Ще хвилину тому це було просто покинуте приміщення, куди вони прийшли через дивне повідомлення. Тепер воно здавалося декорацією, яку хтось заздалегідь підготував саме для них.

Даня першим кинувся до дверей і кілька разів смикнув ручку, після чого відступив і невдоволено подивився на інших.

— Ну що ж, — сказав він, намагаючись говорити спокійно, хоча голос видавав його сильніше, ніж хотілося. — Зараз буде момент, де я скажу: «Я ж казав, що це погана ідея».

Аня навіть не повернулася до нього.

— Не кажи.

— Чому?

— Бо ти саме це казав п'ятнадцять хвилин тому.

— Я не знав, що доля настільки швидко доведе мою правоту.

Навіть у цій ситуації Софія ледве помітно усміхнулася, але усмішка зникла майже одразу. Макс уже дістав телефон і перевіряв зв'язок, хоча відповідь була очевидною: на екрані не з'являлося жодної позначки мережі. Він спробував ще раз, потім підняв телефон вище, ніби кілька сантиметрів могли змінити ситуацію.

— Нічого, — сказав він.

Софія тим часом дивилася на ноутбук, який стояв посеред старого викладацького столу. На екрані все ще застиг кадр із відеозапису, де кілька хвилин тому вони побачили куратора поруч із Романом. Вона вже збиралася відвести погляд, коли щось привернуло її увагу. Не обличчя. Не сам запис. Часовий код у нижньому кутку.

Вона підійшла ближче.

— Це неможливо.

Макс одразу опинився поруч.

— Що?

Софія показала на екран.

— Подивися на дату.

Макс нахилився, і вираз його обличчя змінився. У кутку стояла сьогоднішня дата, а поруч — 20:02.

Роман, який до цього тримався трохи осторонь, підійшов ближче. Він кілька секунд дивився на екран, потім повільно похитав головою.

— Я цього не робив.

— Я знаю, — несподівано сказала Софія.

Роман подивився на неї.

— Ти мені віриш?

— Я вірю в те, що зараз перед нами щось набагато складніше за твою історію з куратором.

Макс мовчки дивився на часовий код.

— Це не старий запис, — нарешті сказав він. — Хтось підготував його сьогодні. Або змонтував так, щоб ми повірили, що це сьогодні.

— Тобто він знав, що ми сюди прийдемо, — тихо сказала Аня.

Ніхто не відповів. Усі й без того зрозуміли, що це означає.

За дверима раптом пролунали кроки.

Повільні, виразні, майже демонстративні.

Даня миттєво відступив від дверей.

— Я зараз офіційно передумав бути головним героєм.

Кроки зупинилися.

Усі подивилися одне на одного.

Потім настала тиша.

Не було ні стуку, ні голосу, ні спроби відчинити двері.

Лише тиша, яка з кожною секундою ставала дедалі більшою.

Макс підняв руку, закликаючи всіх не рухатися. Він підійшов до дверей, прислухався, а потім обережно натиснув на ручку.

Цього разу вона не піддалася.

— Зачинено, — сказав він.

— Ззовні? — запитала Софія.

— Не знаю.

Даня знову потягнув ручку.

— Вона точно зачинена.

— Даню, — спокійно сказала Аня, — якщо ти ще раз смикнеш її, вона образиться.

— Я перевіряю.

— Ти вже перевірив.

— Раптом передумала.

Софія майже хотіла засміятися, але не могла позбутися дивного відчуття, що хтось за дверима зараз слухає їх і чекає саме на таку реакцію. Саме на страх. Саме на паніку. Саме на момент, коли вони почнуть підозрювати не тільки невідомого автора, а й одне одного.

На екрані ноутбука раптом з'явився новий рядок.

Усі повернулися.

Відео зникло.

На чорному фоні проступили слова:

«Ви вже зрозуміли, що це не Роман».

Роман різко видихнув.

— Я ж казав.

Наступний рядок з'явився майже відразу.

«Але чи розумієте ви, чому він вам бреше?»

Роман зблід.

— Я не брешу.

— Не реагуй, — сказав Макс.