ГЛАВА 20. НЕ ЙДИ ТУДИ САМ

Софія майже не спала всю ніч. Повідомлення, яке вона отримала напередодні, раз у раз спливало перед очима, варто було їй лише заплющити їх: «Максе брати не можна». У цих кількох словах було щось особливо неприємне — не пряма погроза, не вимога і навіть не попередження, а спроба непомітно втрутитися в її рішення. Хтось знав достатньо про неї, щоб зрозуміти, за що вона хвилюватиметься найбільше, і тепер навмисно натискав саме на це місце. Софія чудово розуміла, що невідомий прагне одного: змусити їх із Максом почати діяти окремо, приховувати одне від одного інформацію, сумніватися у рішеннях одне одного. Саме тому вранці вона вирішила зробити протилежне.

О дев'ятій вона сиділа в невеликій кав'ярні неподалік університету разом з Анею. Перед нею давно охолов чай, але Софія майже не торкалася чашки. Вона кілька хвилин вагалася, перш ніж нарешті розблокувати телефон і покласти його на стіл екраном догори. Аня прочитала повідомлення, потім ще раз перечитала його і не одразу повернула телефон подрузі. Вона мовчала так довго, що Софія сама не витримала.

— Ти ж розумієш, що це може бути пастка?

— Розумію.

— І все одно хочеш піти?

Софія перевела погляд до вікна. За склом починався звичайний недільний ранок: люди поспішали у своїх справах, хтось вигулював собаку, біля зупинки кілька студентів із кавою в руках чекали автобус. Усе навколо виглядало настільки звичайним, що від цього ставало ще дивніше усвідомлювати, наскільки незвичайною стала їхня остання кількість днів.

— Я не хочу йти туди так, як він нам наказав, — тихо сказала Софія. — Але якщо ми просто злякаємося і розійдемося по домівках, він отримає саме те, чого хоче.

Аня повернула їй телефон.

— Тоді ніхто не йде сам.

— Саме це я й хотіла сказати.

— Добре. Бо якщо ти зараз скажеш, що збираєшся таємно зустрітися з ним без Макса, я особисто прив'яжу тебе до цього стільця.

Софія ледь усміхнулася.

— Ти дуже турботлива.

— Я практична.

У цей момент двері кав'ярні відчинилися, і всередину зайшов Макс. Він побачив їх майже одразу, але, зробивши кілька кроків, зрозумів, що обидві дивляться на нього надто серйозно.

— Я так розумію, сьогодні в нас знову весела неділя?

За сусіднім столиком підняв руку Даня, який, як виявилося, прийшов раніше за нього.

— Я вже офіційно ненавиджу неділі.

Макс озирнувся на нього.

— А я думав, ти ненавидиш тільки понеділки.

— Після останніх подій я розширив список.

Софія подивилася на Макса, і на кілька секунд у її погляді з'явилося те саме тепло, яке останніми днями стало для них обох майже рятівним. Але цього разу воно швидко змінилося серйозністю. Вона не хотіла більше нічого приховувати.

— Нам треба поговорити.

Макс сів навпроти.

— Це я вже зрозумів.

Софія посунула до нього телефон. Він прочитав повідомлення, і його обличчя відразу стало зосередженим.

— Ти не збиралася мені це показувати?

Вона на мить опустила очі.

— Збиралася.

— Коли?

— Зараз.

— Дуже переконливо.

— Я просто не хотіла, щоб ти побачив це і одразу вирішив піти туди сам.

Макс подивився на неї уважніше.

— Я б не пішов.

— Звідки я знаю?

— Бо ти мене вже знаєш.

Софія тихо видихнула.

— Саме тому й хвилююся.

На її обличчі з'явилася ледь помітна усмішка, і Макс відповів їй такою самою. Проте ніхто з них не став жартувати далі. Вони вже зрозуміли: цього разу гра перейшла межу, за якою жарти могли лише приховати проблему, але не вирішити її.

Аня поклала руки на стіл і подивилася на всіх.

— Отже, домовляємося одразу. Ніхто не йде до старого корпусу один. Ніхто не приховує повідомлень. І ніхто не вирішує за інших, що їм можна знати.

Даня підняв палець.

— А якщо я піду першим?

— Ні, — одночасно відповіли Аня, Макс і Софія.

Даня образився.

— Чому?

Макс похитав головою.

— Ти минулого тижня втік від голуба.

— Він летів прямо на мене.

— Це був голуб, — нагадала Софія.

— Агресивний голуб.

Аня прикрила обличчя долонею, а Макс уперше за ранок щиро засміявся. Напруга трохи послабилася, але ненадовго. Двері кав'ярні знову відчинилися, і цього разу до них підійшла Ліза.

Вона зупинилася біля столика, коротко привіталася з усіма й поклала на стіл телефон. На її обличчі не було звичної легкої усмішки. Вона виглядала так, ніби всю ніч теж думала над тим, що відбувається.