ГЛАВА 19. ЦЕ ВЖЕ НЕ ГРА

Софія майже не спала. Вона кілька разів прокидалася серед ночі, машинально брала телефон і дивилася на екран, ніби очікувала побачити там нове повідомлення. Кімната залишалася тихою, за вікном повільно змінювалися темні відтінки ночі, а в голові знову й знову прокручувалася та сама фотографія, зроблена напередодні біля університету. Найбільше лякало навіть не те, що хтось сфотографував її разом із Лізою. Лякало інше: невідомий знав, де вони були, знав, з ким вони зустрічалися, знав про Макса, про Лізу, про їхню презентацію і, схоже, дуже добре розумів, які слова потрібно сказати, щоб змусити їх сумніватися одне в одному.

Близько восьмої ранку Софія знову перевірила замок на дверях, хоча чудово розуміла, що це вже більше схоже на нервову звичку, ніж на реальну необхідність. Вона поставила чайник, але не встигла навіть налити воду в чашку, коли у двері подзвонили. Софія завмерла, стискаючи телефон у руці. Дзвінок повторився через кілька секунд, і вона обережно підійшла до дверей. У вічку стояв Макс із двома стаканчиками кави.

Вона відчинила й одразу тихо сказала:

— Ти нормальний?

Макс подивився на неї так, ніби сам ставив собі це питання останні кілька годин.

— Ні.

— Я взагалі-то питала, навіщо ти прийшов так рано.

— Перевірити, чи ти в порядку.

Софія кілька секунд дивилася на нього, а потім відступила, пропускаючи його всередину.

— Я в порядку.

Макс зайшов, поставив каву на стіл і похитав головою.

— А я — ні.

Попри все, Софія усміхнулася. Саме цього їй зараз і не вистачало — простого відчуття, що поруч є людина, яка не дозволить страху повністю захопити їхній день. Вона взяла стаканчик, але перш ніж зробити ковток, помітила, що Макс дістає телефон.

На екрані була та сама фотографія.

Під нею — нове повідомлення.

«Сьогодні буде цікавіше».

Усмішка Софії одразу зникла.

— Він знову написав?

Макс кивнув.

— Десять хвилин тому.

— І ти одразу прийшов сюди?

— А куди ще?

Софія опустила очі на телефон. У кишені її власного телефона все ще лежало вчорашнє повідомлення, про яке Макс нічого не знав. Вона відчула неприємний укол провини. Ще вчора вони домовилися, що більше не приховуватимуть важливого одне від одного, а сьогодні вона вже порушувала цю домовленість.

— Він знає, що ми разом, — тихо сказала вона.

— Це вже очевидно.

— А якщо він стежить за нами?

Макс на мить замислився, а потім відповів спокійніше, ніж вона очікувала:

— Тоді ми зробимо так, щоб йому стало нудно.

Софія подивилася на нього.

— Як?

— Не дамо йому того, чого він хоче.

— І чого він хоче?

Макс зустрів її погляд.

— Щоб ми почали боятися одне одного.

Ці слова залишилися між ними на кілька секунд, і Софія зрозуміла, що саме це й було найнебезпечнішим у всій ситуації. Невідомий не вимагав грошей, не погрожував прямо і навіть не намагався знищити їхню презентацію остаточно. Він підкидав маленькі шматки інформації, фотографії, натяки й напівправду, змушуючи їх самостійно добудовувати найгірші можливі версії. І якщо вони почнуть вірити цим версіям більше, ніж одне одному, йому навіть не доведеться робити щось іще.

— Тоді нам треба перестати грати за його правилами, — сказала Софія.

Макс ледь усміхнувся.

— Саме це я й хотів почути.

До університету вони прийшли разом, і цього разу Софія вже не намагалася приховувати, що Макс іде поруч із нею. Вона сама взяла його за руку ще біля входу, хоча зробила це майже машинально. Макс нічого не сказав, лише стиснув її пальці у відповідь. Їй раптом стало простіше дихати.

Вони зустрілися з Анею та Данею у студентській кав'ярні. Спочатку Софія хотіла розповісти їм усе поступово, але зрозуміла, що це безглуздо. Якщо вони справді були командою, приховувати від них проблему означало лише залишати їх без інформації, яка могла виявитися важливою. Тому Макс поклав телефон на стіл, відкрив усі повідомлення, а Софія розповіла про фотографію, яку отримала напередодні, і про те, що хтось, очевидно, спостерігав за нею та Лізою.

Аня слухала мовчки, не перебиваючи. Даня спочатку кілька разів хотів щось сказати, але кожного разу Аня зупиняла його поглядом. Коли розповідь закінчилася, він відкинувся на спинку стільця і кілька секунд дивився на них із виразом людини, яка щойно отримала роль у фільмі, про який давно мріяла.

— Тобто якийсь псих знає, де ви були, з ким зустрічалися і що відбувається з вашою презентацією?

— Схоже на те, — відповіла Софія.

Даня повільно кивнув.

— Чудово.

Аня підняла брови.