ГЛАВА 18. ПОЛОВИНА ІСТОРІЇ

Софія майже не спала. Вона кілька разів намагалася відкласти телефон подалі, переконуючи себе, що вранці все здаватиметься менш серйозним, але щоразу простягала руку й знову відкривала повідомлення, яке вже знала напам’ять: «Тепер ти знаєш тільки половину історії». Найбільше її дратувало навіть не саме формулювання, а те, наскільки точно воно влучало в її теперішній стан. Вона справді знала лише половину. Можливо, навіть менше. І тепер кожна згадка про Лізу, кожна пауза Макса, кожен його погляд на фотографію поверталися в пам’ять і складалися в картину, якої вона не могла розгледіти цілком. Софія кілька разів набирала відповідь невідомому номеру, але щоразу стирала її. Потім відкривала чат із Максом, писала: «Нам треба поговорити», — і теж видаляла. Її найбільше лякало те, що вона сама починала робити те, за що ще вчора дорікала йому: приховувати важливе, сподіваючись спочатку самостійно розібратися.

Вранці вона прийшла до університету раніше, ніж зазвичай, і побачила Макса біля входу. Він стояв, притулившись плечем до колони, і тримав у руці два стаканчики з кавою. Побачивши Софію, він усміхнувся, але майже відразу посмішка стала стриманішою. Він уже навчився помічати найменші зміни в її настрої. Простягнувши їй один стаканчик, він сказав, що взяв без цукру, бо пам’ятає, як вона п’є каву. Софія подякувала йому, на мить затримавши погляд на його обличчі, а потім тихо запитала, чи він спав. Макс ухилився від відповіді, зауваживши, що взагалі-то першим поставив це питання він. Вона ледь усміхнулася й відповіла, що це не відповідь. Тоді він чесно зізнався, що майже не спав. Софія опустила очі на стаканчик у своїх руках і сказала, що теж. Коли Макс запитав, через файл чи через усе інше, вона після короткої паузи відповіла: «Не знаю». Він не став допитувати її, лише кивнув і тихо сказав, що коли вона знатиме, то може йому розповісти. Софія подивилася на нього й подумала, що саме ця спокійна довіра зараз лякає її найбільше. Вона вже мала сказати йому про повідомлення, але слова застрягли десь усередині. Натомість вона лише зітхнула й відповіла, що цього разу він нічого не зробив. Макс усміхнувся: «Тоді день уже починається непогано». Вона усміхнулася у відповідь, хоча телефон у кишені зберігав те, про що він поки нічого не знав.

У командній аудиторії вже збиралися інші студенти. Учорашня напруга нікуди не зникла, але після того, як з’ясувалося, що дивні зміни відбувалися не лише з їхніми файлами, підозри стали менш конкретними й водночас значно небезпечнішими. Тепер ніхто не міг упевнено сказати, хто стоїть за всім цим. Куратор зайшов до аудиторії з папкою документів і оголосив остаточний порядок виступів. Їхня команда мала виступати майже наприкінці. Даня одразу заявив, що це чудово, бо останніх завжди запам’ятовують. Макс зауважив, що останніх іноді просто забувають, на що Даня образився й назвав його найгіршим мотиватором в історії університетських конкурсів. Навіть Софія засміялася. На кілька хвилин усе стало звичайним — майже таким, яким було до зникнення файлів, анонімних повідомлень і фотографії Лізи. Вона дивилася на Макса, який сперечався з Данею через порядок слайдів, і раптом зрозуміла, наскільки сильно їй хочеться повернути собі саме це відчуття нормальності.

Проте нормальність трималася недовго. Коли вони сіли працювати над презентацією, Макс непомітно торкнувся її руки. Софія повернула голову й запитально подивилася на нього. Він лише знизав плечима й тихо сказав, що перевіряє, чи вона справді тут. Вона відповіла, що тут, а він задоволено кивнув і повернувся до ноутбука. Софія мимоволі усміхнулася. Та за кілька секунд її погляд упав на телефон. На екрані все ще залишалося повідомлення з невідомого номера. Усмішка зникла так само швидко, як з’явилася. Макс помітив це, але нічого не сказав. Він лише трохи посунув свій стілець ближче, ніби самою присутністю нагадуючи, що вона не одна.

Після занять Софія вийшла з корпусу, збираючись пройтися до невеликого внутрішнього дворика, щоб хоча б кілька хвилин побути наодинці. Біля входу вона побачила дівчину, яку впізнала ще до того, як та повернула голову. Ліза стояла біля сходів із телефоном у руці, спокійно переглядаючи щось на екрані. Фотографія в пам’яті Софії одразу ожила: те саме обличчя, ті самі очі, та сама людина, яка за останні два дні встигла стати невидимою присутністю між нею та Максом.

Ліза першою підняла погляд і, помітивши Софію, усміхнулася. Вона не виглядала ні переможною, ні ворожою, ні навіть особливо зацікавленою в драмі, яку Софія вже встигла подумки навколо неї створити. Вона просто сказала: «Ти Софія?» Софія підтвердила, а після короткої паузи додала, що знає, хто вона. Ліза ледь кивнула, ніби саме цього й очікувала, і сказала, що тоді їм буде простіше поговорити.

— Я не прийшла забирати Макса, — сказала вона спокійно.

Софія ледь помітно напружилася, хоча й сама не могла пояснити, чому ця фраза так її зачепила. Вона відповіла, що не думала нічого подібного, але Ліза лише усміхнулася й сказала, що думала. І, на диво, в цьому не було жодного докору. Ліза пояснила, що повернулася до міста через навчання та роботу й давно не підтримувала з Максом близького зв’язку. Вона бачила їх разом біля університету й одразу зрозуміла, що між ними щось є. Софія не знала, що відповісти, тому просто запитала, що саме вона має на увазі. Ліза на кілька секунд замислилася, а потім сказала, що Макс дивиться на Софію зовсім не так, як колись дивився на неї.

Ця фраза чомусь заспокоїла Софію сильніше, ніж вона хотіла визнавати. Вона навіть запитала, чи Ліза справді не збирається втручатися в їхні стосунки. Та відповіла, що не має такого бажання. Потім додала, що саме тому й хоче пояснити одну річ: фотографія, яку Софії надіслали, справжня. Софія відчула, як усередині все знову стислося. Ліза одразу побачила її реакцію й уточнила, що неправдивим був не знімок, а висновок, який хтось намагався змусити її зробити. Вона розповіла, що фотографію зробили в день, коли вони з Максом востаннє намагалися врятувати свою дружбу. На той момент вони вже не були парою, хоча для людини, яка не знала контексту, їхня близькість могла виглядати зовсім інакше.