ГЛАВА 16. НЕ ДОВІРЯЙ УСІМ

Софія прийшла до університету раніше, ніж зазвичай, хоча майже не спала всю ніч. Повідомлення, яке з'явилося вчора на екрані її акаунта, постійно поверталося в думках, змінюючи форму й зміст, але залишаючи після себе одне й те саме відчуття — хтось навмисно намагався залізти в їхнє життя, а вона досі не знала, наскільки далеко ця людина готова зайти. Вона кілька разів переконувала себе, що все можна пояснити дурним жартом, випадковою помилкою або чиєюсь невдалою спробою налякати конкурентів перед фіналом, але що більше вона прокручувала в голові події останніх днів, то менше вірила у випадковість. Особливо її тривожило те, що хтось скористався саме її акаунтом, а отже, або знав її пароль, або мав можливість скористатися комп'ютером, де її сесія залишилася відкритою.

У коридорах ще було незвично тихо. Лише кілька студентів поспішали на ранні заняття, а з першого поверху вже долинав знайомий запах кави. Софія дістала телефон, перевірила повідомлення й мимоволі помітила, що від Макса нічого не було. Це здивувало її сильніше, ніж вона хотіла визнавати. Після того як між ними все змінилося, він майже завжди встигав написати щось зранку — іноді смішне, іноді безглузде, іноді настільки просте, що вона ловила себе на усмішці ще до того, як встигала дочитати. Сьогодні ж екран мовчав.

Коли Софія відчинила двері аудиторії, то побачила Макса біля вікна. Він стояв, дивлячись на подвір'я університету, і тримав у руках два стаканчики з кавою. Почувши її кроки, він обернувся й кілька секунд просто дивився на неї, ніби перевіряв, чи вона справді прийшла.

— Без цукру, — сказав він нарешті й простягнув їй один стаканчик.

Софія взяла каву, зігріваючи пальці об теплий картон.

— Ти запам'ятав?

— Я багато чого про тебе запам'ятав, — відповів Макс, і в його голосі цього разу не було звичної усмішки, яка дозволяла перетворити будь-яку серйозну фразу на жарт.

Софія подивилася на нього уважніше й зрозуміла, що він теж майже не спав. Під очима в нього залягли легкі тіні, а волосся було трохи розтріпане, наче він кілька разів проводив по ньому рукою, намагаючись зібрати думки докупи.

— Не спав? — тихо запитала вона.

— Трохи.

— Через файл?

Макс на секунду відвів погляд.

— Не тільки.

Софія опустила очі на каву, і між ними зависла коротка, але тепла тиша.

— Я теж думала не тільки про файл, — зізналася вона.

Макс усміхнувся, цього разу вже по-справжньому.

— Добре.

— Що саме добре?

— Що я не один такий.

Вона похитала головою, хоча сама не змогла приховати усмішки. На кілька секунд усе знову стало схожим на їхнє звичайне життя, але обом було зрозуміло, що сьогодні жартами не обійтися. Вони сіли за один стіл, відкрили ноутбуки й почали переглядати історію доступу.

Софія першою порушила мовчання.

— Я думаю, нам поки не варто розповідати всій команді про те, що хтось використав мій акаунт.

Макс підняв очі від екрана.

— Чому?

— Тому що ми ще нічого не знаємо. Якщо скажемо зараз, кожен почне дивитися на іншого як на потенційного винного, і замість роботи отримаємо взаємні звинувачення.

— Уже почали.

— Але поки без доказів.

Макс кілька секунд думав, а потім кивнув.

— Добре. Спочатку знайдемо докази.

— А потім?

— Потім влаштуємо дуже ввічливу розмову.

Софія скоса подивилася на нього.

— Наскільки ввічливу?

— Я буду мовчати, а ти говоритимеш.

— Чому я?

— Бо ти страшніша.

Вона звела брови.

— Це комплімент?

— Безумовно.

Софія хотіла відповісти, але саме в цей момент її телефон завібрував. Повідомлення від Ані було коротким: «Ви вже тут?». Софія показала його Максу, і той лише зітхнув.

— Вона щось підозрює.

— Вона завжди щось підозрює.

— Справедливо.

Через кілька хвилин вони вже стояли перед адміністратором комп'ютерного класу. Чоловік переглянув журнал доступу, кілька разів прокрутив записи на екрані, а потім нахилився ближче до монітора.

— Вхід був здійснений не з вашого ноутбука, — повідомив він. — Це університетський комп'ютер.

Софія відчула, як напруга в грудях посилюється.

— Який саме?

Адміністратор назвав номер робочого місця, і Макс одразу записав його в телефон.

— А хто за ним працював?

— У журналі буде тільки час і користувач, а не конкретна людина.

— Камери є? — запитав Макс.

Адміністратор подивився на нього з таким виразом, ніби вже здогадувався, що цей ранок стане довшим, ніж планувалося.