ГЛАВА 15. ХТОСЬ ГРАЄ ПРОТИ НАС

Софія майже не спала цієї ночі. Вона кілька разів прокидалася, переверталася на інший бік, намагалася переконати себе, що дивне повідомлення у файлі — лише невдалий жарт когось зі студентів, але щоразу, коли заплющувала очі, перед нею знову виникали ті самі слова: «Побачимо, наскільки ви справді хороша команда». Найбільше її лякала навіть не сама фраза, а те, що хтось мав доступ до їхньої роботи й навмисно залишив після себе цей слід. Ще вчора ввечері все здавалося простим: вони з Максом нарешті перестали приховувати свої почуття, помирилися після першої серйозної сварки й разом знайшли новий варіант презентації. А тепер усе це раптом опинилося під загрозою через когось, кого вони навіть не знали.

Коли Софія нарешті вийшла з дому, ранок уже встиг наповнитися звичайним міським шумом, але їй здавалося, що навколо надто багато людей і кожен із них потенційно може знати більше, ніж вона. Телефон лежав у кишені, проте вона майже не дивилася на нього. Їй не хотілося отримувати нових повідомлень, хоча водночас вона чекала на одне конкретне. Макс написав лише тоді, коли вона вже підходила до університетського корпусу: «Я біля входу». Через кілька секунд з'явилося друге: «І не переживай. Я приніс каву». Софія мимоволі усміхнулася, хоча тривога нікуди не зникла.

Макс справді чекав біля входу, тримаючи в руках два стаканчики. Виглядав він так, ніби теж провів ніч не набагато краще за неї. Під очима виднілися легкі тіні, волосся було трохи розтріпане, а звична легка посмішка цього ранку з'явилася лише тоді, коли він побачив Софію. Він простягнув їй каву й уважно подивився в очі. «Ти не спав?» — запитала вона, намагаючись говорити спокійно. Макс знизав плечима й відповів, що спав, хоча після короткої паузи сам визнав, що це було хвилин двадцять, а може, навіть тридцять, якщо рахувати момент, коли він просто лежав із заплющеними очима. Софія похитала головою, але вперше за весь ранок засміялася. «Сьогодні без жартів?» — запитала вона. Макс подивився на неї з удаваною серйозністю й відповів, що може спробувати. «Справді?» — перепитала вона, і він тихо зітхнув: «Ні. Не можу». Цього було достатньо, щоб напруга між ними хоча б трохи послабилася.

Вони піднялися до аудиторії й одразу відкрили ноутбук. Софія ще раз перевірила папки, резервні копії, листування та всі файли, які могли містити попередню версію презентації. Макс тим часом переглядав історію змін, але результат залишався незмінним: основного файлу не було, а дивне повідомлення нікуди не зникло. Коли вони кілька секунд мовчки дивилися на екран, Макс нарешті закрив ноутбук і сказав, що сьогодні вони це з'ясують. У його голосі не було звичної легкості, але саме це й заспокоїло Софію. Вона кивнула й погодилася, що цього разу вони не будуть робити висновків раніше, ніж отримають докази.

На зустріч із куратором вони прийшли разом. Куратор спочатку поставився до ситуації досить спокійно, припустивши, що хтось міг випадково перемістити файл або що через університетську систему сталася технічна помилка. Макс не сперечався, але попросив перевірити історію доступу, оскільки зникнення основної презентації збігалося в часі з появою дивного повідомлення. Софія показала куратору скріншот, і його вираз обличчя поступово змінився. Він уже не виглядав так, ніби перед ним просто студенти, які панікують через зниклий файл. Кілька секунд він мовчки дивився на екран, після чого сказав, що перевірить доступи через адміністратора комп'ютерної системи й попросить усіх членів команди не робити поспішних висновків. Макс лише коротко кивнув, а Софія відчула, що відтепер ця історія перестала бути їхньою маленькою проблемою перед дедлайном.

Поки куратор займався перевіркою, Софія розклала на столі все, що вдалося зберегти. На її ноутбуці залишилися окремі частини тексту, у листуванні зберігалися деякі слайди, у Макса була копія кількох блоків, а на столі лежали роздруківки з попередніх репетицій. Стару версію презентації вони теж знайшли, хоча вона була значно слабшою за останню. Софія дивилася на весь цей безлад і поступово переходила від розгубленості до звичного стану зосередженості. Макс спостерігав за нею кілька секунд, а потім сказав, що вона зараз виглядає як командир операції. Софія навіть не підняла голови, коли відповіла, що саме ним і є. Потім вона доручила йому відновлювати текст, попросила не жартувати й особливо не торкатися її кави. Макс слухняно відсунув руку від стаканчика й зауважив, що це, мабуть, найскладніше завдання за весь день. Софія знову усміхнулася, і їй стало трохи легше.

Приблизно за годину Даня написав у спільний чат, що напередодні бачив біля комп'ютерного класу Артема, студента з іншої команди. Артем ще вчора кілька разів цікавився їхньою презентацією, ставив запитання про структуру виступу й навіть жартома казав, що хотів би побачити фінальну версію раніше за журі. Тепер ця деталь раптом набула іншого значення. Софія одразу відчула, як усередині знову піднімається роздратування, і вже хотіла знайти Артема, але Макс зупинив її. Він спокійно нагадав, що сам факт його присутності біля комп'ютерного класу нічого не доводить. Софія заперечила, що це принаймні підозріло, і Макс погодився, але додав, що підозра — ще не доказ. Вона кілька секунд мовчала, а потім запитала, чи він може хоча б раз погодитися з нею без цього свого «але». Макс відповів, що може, якщо вона перестане стискати ручку так, ніби саме вона винна у всіх їхніх проблемах. Софія подивилася на власну руку й лише тоді зрозуміла, що справді тримає ручку так сильно, що пальці побіліли. Вона видихнула й погодилася дати собі годину.

Їхнє відновлення тривало майже безперервно. Софія вибудовувала структуру, перевіряла логіку переходів і відновлювала послідовність слайдів, а Макс відтворював текст і шукав у старих файлах ті формулювання, які вони використовували під час останньої репетиції. Час від часу вони сперечалися про дрібниці, але тепер ці суперечки не перетворювалися на конфлікт. Вони навчилися швидше чути одне одного й не сприймати кожне заперечення як особисту критику. У якийсь момент Софія відкинулася на спинку стільця й втомлено сказала, що, здається, у них непогано виходить працювати разом. Макс підняв на неї погляд і запитав, чи вона випадково не має на увазі щось інше. Софія відразу зрозуміла, куди він веде, і попередила його навіть не починати. Макс невинно відповів, що лише хотів уточнити, чи йдеться про роботу. «А я вже подумала, що ти знову про поцілунки», — сказала вона, і тут же сама зрозуміла, що дала йому чудову можливість для жарту. Макс не підвів її, лише тихо сказав, що це теж непогано виходить. Софія подивилася на нього з обуренням, але не змогла приховати усмішку. «Ти неможливий», — сказала вона, на що він відповів: «Але ти все одно зі мною». Вона на секунду затримала на ньому погляд і тихо додала: «На жаль». Макс усміхнувся так, ніби почув зовсім інше.