ГЛАВА 14. НЕ ВСЕ ЙДЕ ЗА ПЛАНОМ

Софія прокинулася раніше, ніж зазвичай, хоча напередодні поставила будильник на звичний час і була переконана, що після напруженого дня засне одразу. Проте сон виявився неспокійним, а тепер вона лежала, дивлячись у стелю, і знову поверталася подумки до вчорашнього вечора. До того моменту на зупинці, коли Макс нарешті перестав чекати її дозволу словами й просто обережно торкнувся її обличчя, до короткого поцілунку, який тривав, можливо, всього кілька секунд, але встиг змінити значно більше, ніж вона була готова визнати. Вона взяла телефон і майже одразу побачила його ранкове повідомлення: «Доброго ранку. Я все ще думаю, що вчора було дуже добре». Софія мимоволі усміхнулася й набрала: «Не зазнавайся», а відповідь прийшла настільки швидко, ніби Макс уже тримав телефон у руці: «Пізно. Я вже це зробив. Але можу повторити експеримент». Вона похитала головою, хоча ніхто цього не бачив, і написала: «Подивимося». Саме в ту мить, коли вона ще дивилася на екран із дивним відчуттям тепла всередині, телефон знову завібрував, але цього разу повідомлення було від куратора: «Термінова зустріч. 10:00. Усі члени команди». Усмішка на обличчі Софії повільно згасла, і вона зрозуміла, що університет уже встиг нагадати їй просту річ: життя рідко дозволяє довго залишатися в ідеальному моменті.

До корпусу Софія приїхала трохи раніше, ніж потрібно, але біля аудиторії все одно побачила Макса, який стояв біля вікна й переглядав щось у телефоні. Щойно він помітив її, його обличчя змінилося майже непомітно, але Софія вже навчилася ловити такі дрібниці. Він усміхнувся, прибрав телефон до кишені й кілька секунд просто дивився на неї, наче намагався переконатися, що вчорашній вечір не був чимось, що він собі придумав. Софія підійшла ближче й зупинилася перед ним, намагаючись поводитися так, ніби вони не цілувалися напередодні, хоча серце вперто відмовлялося підтримувати цю виставу.

— Привіт, — сказала вона, і власний голос здався їй підозріло спокійним.

— Привіт, — відповів Макс, а потім, не втримавшись, додав: — Як ти?

— Добре.

— Точно?

Софія підняла на нього очі й усміхнулася.

— Тепер точно.

Він тихо засміявся, і саме в цей момент повз них пройшла Аня, яка навіть не сповільнила кроку, але все ж таки встигла кинути через плече:

— Я нічого не чула, нічого не бачила і взагалі сьогодні дуже зайнята.

Макс подивився їй услід.

— А ми нічого не сказали.

Аня обернулася на секунду й усміхнулася.

— Саме тому.

Софія прикрила обличчя долонею, але Макс лише тихо засміявся. Усе могло залишатися легким і майже безтурботним ще кілька хвилин, якби не куратор, який саме відчинив двері аудиторії й попросив усіх заходити. На обличчі в нього не було звичної спокійної доброзичливості, і вже цього було достатньо, щоб Софія зрозуміла: зустріч справді буде неформальною лише за назвою.

Коли вся команда зібралася, куратор зачинив ноутбук і кілька секунд мовчки дивився на студентів, перш ніж заговорити. Він пояснив, що організатори конкурсу змінили технічний формат фінального виступу, через що команда більше не могла використовувати попередню структуру презентації. Їм потрібно було скоротити виступ, додати новий аналітичний блок, переробити вступ і, найнеприємніше, зробити це за значно коротший термін, ніж вони розраховували. Кілька студентів одразу почали переглядати записи, хтось тихо вилаявся собі під ніс, а Даня відкинувся на спинку стільця з таким виразом обличчя, ніби щойно почув про скасування всіх вихідних до кінця року.

Куратор продовжив, що є ще одна зміна, і цього разу його погляд зупинився на Софії.

— Основною спікеркою фінальної презентації буде Софія.

У кімнаті стало тихіше, а Макс трохи підняв брови.

— А я? — запитав він без звичного жарту.

— Ти залишаєшся в команді, але основну частину вести не будеш, — спокійно пояснив куратор. — На попередніх репетиціях ти кілька разів відходив від сценарію, і хоча це робило виступ живішим, у фінальному форматі ризик занадто великий.

Макс кілька секунд мовчав, після чого кивнув.

— Добре.

Софія відразу зрозуміла, що це «добре» означало зовсім не те, що він хотів показати. Він не сперечався, не обурювався й навіть не виглядав роздратованим, але саме ця стриманість видавала його сильніше за будь-які слова. Коли зустріч закінчилася, студенти почали розходитися по аудиторіях, а Софія наздогнала Макса в коридорі.

— Ти злишся?

Він обернувся до неї.

— Ні.

— Максе.

— Я сказав, що ні.

— Тоді чому ти говориш так, ніби тобі все одно?

Він зітхнув і на кілька секунд опустив погляд.

— Мені не все одно.

— Я так і знала.

— Просто я не хочу виглядати людиною, яка не здатна прийняти рішення куратора.

— Справа не в цьому, правда?

Макс подивився на неї вже прямо.