ГЛАВА 13. НАСТУПНОГО РАЗУ

Софія прокинулася раніше, ніж планувала, і кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю, поки свідомість повільно поверталася до нового дня. Першою думкою була не презентація, не університет і навіть не понеділок, який вона зазвичай не любила за сам факт його існування. Першим у пам’яті сплив учорашній вечір, точніше — одне повідомлення, яке вона написала Максу, довго дивилася на нього перед відправленням, а потім усе-таки натиснула кнопку, ніби переступила через невидиму межу. «Наступного разу я не зупиню тебе». Тепер ця фраза здавалася їй набагато сміливішою, ніж учора, коли вона ще могла сховатися за темрявою вечора, шумом вулиці та власним хвилюванням. Найгіршим було навіть не це, а його відповідь, яка прийшла майже одразу: «Я запам’ятаю». Софія накрила обличчя долонями й тихо застогнала, розуміючи, що тепер уже не зможе переконати себе, ніби між ними нічого не відбувається.

Вона взяла телефон із тумбочки й майже одразу побачила нове повідомлення. «Доброго ранку. Я теж пам’ятаю». Софія перечитала його двічі, а потім ще раз, хоча нічого нового між рядками не з’явилося. Проте від самого усвідомлення, що Макс прокинувся з тією самою думкою, що й вона, серце забилося швидше. Вона набрала: «Не будь таким самовпевненим», — стерла, знову набрала, цього разу вже без змін, і відправила. Відповідь прийшла майже миттєво: «Пізно». Софія не втрималася від усмішки, але саме в цю мить задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я Ані, і Софія вже заздалегідь знала, що ця розмова не допоможе їй повернути внутрішню рівновагу.

— Ти вже говорила з ним? — запитала Аня замість привітання, і в її голосі було стільки задоволення, ніби вона особисто чекала на продовження цієї історії.

— Ні, — відповіла Софія, намагаючись говорити якомога байдужіше.

— Тоді чому ти посміхаєшся?

Софія подивилася у дзеркало й зрозуміла, що справді усміхається, хоча ще секунду тому була впевнена, що має цілком серйозний вигляд. Вона спробувала зробити суворе обличчя, але це тільки розсмішило її ще більше. «Просто хороший ранок», — сказала вона нарешті, і Аня після короткої паузи протягнула таке багатозначне «ага», що Софія відразу зрозуміла: подруга не повірила жодному слову.

До університету вона йшла з відчуттям, ніби навколо всі знають щось таке, чого не знає вона сама. Кожен зустрічний студент здавався підозріло уважним, кожен погляд — майже викриттям, хоча насправді нікому не було до неї жодного діла. Софія намагалася переконати себе, що все нормально, що сьогодні вони просто працюватимуть, репетируватимуть презентацію і поводитимуться так само, як завжди. Проте, коли вона побачила Макса біля входу до корпусу, всі ці заздалегідь підготовлені правила зникли з голови так само швидко, як ранковий туман.

Макс стояв, спершись плечем на колону, і щось читав у телефоні. Він помітив Софію ще здалеку, але не рушив їй назустріч одразу, ніби навмисно залишав їй можливість самій вирішити, як вони зустрінуться після вчорашнього. Коли вона підійшла ближче, він підняв погляд і кілька секунд просто дивився на неї. Софія зупинилася перед ним, намагаючись не показати, як сильно відчуває його увагу.

— Що? — запитала вона нарешті.

Макс ледь усміхнувся.

— Перевіряю.

— Що саме ти перевіряєш?

— Чи ти справді написала те повідомлення вчора, чи мені воно наснилося.

Софія відчула, як щоки стають теплішими, і відвела погляд.

— Забудь.

— Не вийде.

— Чому?

— Бо я його зберіг.

Вона різко повернулася до нього.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Максе, ти ненормальний.

— Можливо, — погодився він із такою спокійною впевненістю, що Софія не витримала й засміялася.

Саме в цю мить повз них пройшла Аня, яка встигла почути останню репліку. Вона зупинилася, подивилася спочатку на Софію, потім на Макса й зітхнула з удаваною втомою.

— Ви двоє можете хоча б іноді поводитися нормально?

— Ми нормально поводимося, — абсолютно серйозно відповів Макс.

Даня, який саме виходив із дверей за його спиною, почув це й одразу похитав головою.

— Ні, — сказав він, не зупиняючись. — Уже давно ні.

Софія спробувала перевести розмову на роботу, але Аня лише усміхнулася. Вона вже навіть не намагалася приховувати свого задоволення від того, що події розвиваються саме так, як вона передбачала.

— Ви хоча б розумієте, що на вас уже неможливо дивитися без підозри? — запитала вона.

— А ви чому взагалі так нами цікавитеся? — відразу відбила Софія.

— Ми просто спостерігаємо, — відповіла Аня.

— Це вже майже серіал, — додав Даня.

Макс повернувся до нього.

— Яка серія?

Аня засміялася.

— Та, де нарешті буде поцілунок.

— Аню! — Софія відчула, що червоніє ще сильніше, а подруга вже тікала коридором, сміючись.

Макс нахилився до Софії й тихо сказав: