ГЛАВА 12. НЕ ПОБАЧЕННЯ

Софія вже вдруге за останні десять хвилин зупинялася перед дзеркалом, хоча чудово розуміла, що жодна кількість поглядів на власне відображення не допоможе їй переконати себе в тому, що сьогоднішній вечір нічим не відрізняється від звичайної прогулянки. Вона кілька разів змінювала сережки, поверталася до першої пари, поправляла волосся, хоча воно й без того лежало нормально, а потім брала телефон, перевіряла час і знову клала його на стіл. Найбільше її дратувало навіть не те, що вона так довго збиралася, а усвідомлення того, що робила це саме через Макса. Вона вперто повторювала собі, що це не побачення, що вони просто домовилися провести разом кілька годин у місті, що в цьому немає нічого особливого, але кожна наступна думка лише сильніше переконувала її у протилежному.

Телефон завібрував, і Софія майже миттєво схопила його зі столу. Від Макса прийшло коротке повідомлення: «Я вже майже біля тебе». Вона машинально набрала відповідь: «Я теж», натиснула «відправити», а вже наступної секунди застигла, усвідомивши очевидну проблему. Вона все ще стояла посеред кімнати, навіть не взувшись. Софія кілька секунд дивилася на власну брехню на екрані, а потім тихо видихнула, наче сподівалася, що від цього повідомлення воно якимось чином зникне. Саме тоді задзвонив телефон, і на екрані висвітився номер Ані. Софія прийняла виклик і ще до того, як встигла привітатися, почула знайомий насмішкуватий голос: «Тільки не кажи, що ти досі вибираєш, що вдягнути». Софія глянула на себе в дзеркало й після короткої паузи невпевнено відповіла: «Я просто…». Аня не дала їй закінчити: «Побачення». Софія закотила очі й заперечила, що це зовсім не побачення, на що подруга спокійно зауважила, що вона, мабуть, має на увазі не побачення, на яке вже сорок хвилин вибирає одяг. Софія нічого не відповіла, лише усміхнулася власному відображенню, а потім нарешті взяла сумку й вийшла з кімнати.

На площі Макс чекав її біля невеликого фонтану, час від часу поглядаючи на телефон, хоча було очевидно, що він зовсім не нервує. Коли Софія нарешті підійшла, він підняв голову й на кілька секунд просто замовк. Вона одразу помітила його погляд і, трохи ніяковіючи, запитала, чого він так дивиться. Макс усміхнувся й відповів, що нічого особливого не відбувається, просто вона сьогодні дуже гарна. Софія явно не очікувала такої прямоти, тому на мить втратила звичну готову відповідь і лише після короткої паузи зауважила, що він сьогодні дивно чесний. Макс зізнався, що спеціально готувався до цього вечора, бо припускав, що вона одразу вирішить, ніби він знову жартує. Софія похитала головою й усміхнулася, сказавши, що ще не визначилася, чи варто йому вірити. Він відповів, що це вже непоганий початок, і вони разом рушили вулицею.

Макс повів її не в ресторан і навіть не в якесь особливо романтичне місце, а до невеликої художньої галереї, захованої між старими будинками центральної частини міста. Софія, переступивши поріг, здивовано озирнулася й запитала, чи він часто сюди приходить. Макс відповів, що іноді заходить, коли хочеться побути десь, де ніхто не вимагає від нього нічого говорити. Софія глянула на нього з легкою недовірою й зауважила, що ніколи б не подумала, що він добровільно проводить час у такому місці. Макс усміхнувся й сказав, що вона взагалі занадто багато чого про нього не очікує, після чого вони повільно рушили між картинами.

Спочатку вони обговорювали роботи легко й жартома, сперечаючись про те, що саме автор хотів сказати тією чи іншою картиною, але поступово Софія стала уважнішою. Біля однієї роботи вона зупинилася й затримала погляд значно довше, ніж біля інших. Макс помітив це одразу, хоча нічого не сказав доти, доки не переконався, що вона справді зацікавлена. Лише тоді він тихо запитав, чи подобається їй картина. Софія відповіла, що дуже, але на наступне питання — чому саме — не змогла відразу відповісти. Вона ще кілька секунд дивилася на полотно, а потім зізналася, що колись сама багато малювала. Для неї це було не просто захопленням, а способом говорити про речі, які вона не могла висловити вголос. Вона могла годинами сидіти перед чистим аркушем і через кольори та лінії передавати те, що нікому не розповідала.

Макс слухав її без жодного поспіху, не перебиваючи й не намагаючись перетворити зізнання на жарт. Софія розповіла, що з часом перестала малювати, бо переконала себе, що це несерйозно, що від цього немає користі й що доросла людина повинна займатися речами, які мають конкретний результат. Коли Макс запитав, хто саме вирішив, що її захоплення не має значення, вона після короткої паузи відповіла, що сама. Він подивився на неї з тією спокійною серйозністю, яка останнім часом подобалася їй усе більше, і зауважив, що це дивно: вона дозволила собі повірити, ніби те, що робило її щасливою, не має достатньої цінності. Софія подивилася на нього й усміхнулася, сказавши, що він зараз звучить дуже мудро. Макс одразу повернув звичний тон і попередив, щоб вона не звикала, а Софія тихо засміялася, хоча всередині відчула щось набагато тепліше за просту вдячність.

Після галереї вони знайшли невелику кав'ярню на тихій бічній вулиці. Усередині було тепло, пахло свіжою випічкою та кавою, а біля вікна сиділо кілька людей, зайнятих своїми розмовами. Макс запропонував вибрати десерт навмання й навіть придумав маленьке парі: хто першим правильно відгадає склад, той вирішує, куди вони підуть далі. Софія погодилася, хоча одразу попередила, що його впевненість виглядає підозріло. Макс запевнив її, що чудово розбирається в таких речах, після чого назвав склад десерту з такою переконаністю, ніби особисто створював рецепт. Уже через кілька секунд стало зрозуміло, що він помилився майже в усьому. Софія не втрималася від сміху й нагадала йому, що він програв, а Макс спробував врятувати ситуацію заявою про стратегічну поразку, пояснивши, що просто хотів дати їй можливість перемогти. Софія скептично подивилася на нього, але він, навіть не усміхаючись, додав, що йому подобається бачити її щасливою.