ГЛАВА 11. ПЕРША РЕПЕТИЦІЯ

Софія прийшла до університету трохи раніше, ніж планувала, і вже на сходах до актової зали почала переконувати себе, що сьогодні все буде звичайно. Вона не повинна була думати про вчорашню дорогу додому, про тепло Максової долоні, про те, як природно її пальці самі переплелися з його пальцями, і тим більше не повинна була згадувати власне тихе «не відпускай», після якого він відповів, що навіть не збирався. Це була просто мить, пояснювала вона собі, емоційна, трохи дивна, можливо, навіть випадкова. Університет залишався університетом, проєкт залишався проєктом, а Макс залишався Максом — хлопцем, який умів довести її до нервового сміху за кілька хвилин і який, здавалося, останнім часом отримував від цього особливе задоволення.

Проте щойно Софія відчинила двері актової зали, усі її заздалегідь підготовлені пояснення втратили сенс. На сцені біля великого екрана стояв Макс і щось перевіряв у презентації. Він був зосереджений, трохи нахилившись над ноутбуком, а коли випадково підняв голову й побачив її в дверях, його обличчя відразу змінилося. На губах з'явилася та сама усмішка, яку Софія вже навчилася впізнавати серед десятків інших. Вона сама не помітила, як усміхнулася у відповідь, і зрозуміла свою помилку лише тоді, коли поруч тихо видихнула Аня.

— Все, ви пропали, — сказала вона майже пошепки, але з такою впевненістю, ніби щойно озвучила давно доведений науковий факт.

Софія зробила вигляд, що не почула, хоча щоки зрадницьки потеплішали. Макс тим часом уже спускався зі сцени й ішов просто до них, і чим ближче він підходив, тим сильніше Софія відчувала дивне бажання одночасно усміхнутися й зробити вигляд, що його взагалі не помічає.

— Привіт, — сказав Макс, зупинившись перед нею.

— Привіт, — відповіла Софія, намагаючись надати голосу максимально буденного звучання.

Макс кілька секунд дивився на неї, а потім ледь помітно примружився.

— Ти сьогодні дивно серйозна.

— Я завжди серйозна.

— Ні, — спокійно заперечив він. — Вчора ти була іншою.

Софія кинула на нього короткий погляд, у якому було достатньо попередження, щоб зрозуміти все без додаткових слів.

— Не починай.

Макс усміхнувся ще ширше.

— Я ще нічого не сказав.

— Саме тому.

Аня відвернулася, прикриваючи усмішку рукою, а Макс, очевидно задоволений її реакцією, повернувся до сцени. Софія дивилася йому вслід лише кілька секунд, але цього виявилося достатньо, щоб Аня тихо промовила:

— Ти навіть не намагаєшся.

— Я намагаюся.

— Ні, Софіє. Ти просто дуже переконливо переконуєш себе, що намагаєшся.

Софія нічого не відповіла, бо в цей момент до зали зайшов Даня, і розмова сама собою припинилася. Проте його погляд швидко перемістився від Софії до Макса, а потім назад, і на його обличчі з'явився вираз людини, яка вже давно все зрозуміла, але поки що отримує задоволення від спостереження.

Коли всі учасники команди зібралися, куратор попросив зайняти місця в перших рядах. Сьогодні вони мали провести першу повноцінну репетицію перед фінальною презентацією, і від цього навіть Макс, який зазвичай почувався перед аудиторією надто впевнено, став трохи серйознішим. Особливо після того, як куратор оголосив, що відкривати презентацію вони з Софією повинні разом. Софія намагалася слухати пояснення, але краєм ока бачила, як Макс час від часу дивиться в її бік. Він робив це ненав'язливо, майже непомітно, але тепер вона вже знала цей погляд і тому щоразу відчувала легке хвилювання.

Коли настав час виходити на сцену, Софія тихо вдихнула й перевірила свої нотатки. Макс опинився поруч і нахилився до неї.

— Якщо забудеш текст, просто дивись на мене.

Софія повернула голову й подивилася на нього з недовірою.

— Це найгірша порада, яку ти міг дати.

— Чому?

— Тому що я тоді точно забуду текст.

Макс на секунду замовк, а потім усміхнувся так, ніби почув саме те, на що й розраховував.

— Добре. Тоді просто не забувай текст.

Вони вийшли на сцену, і перші хвилини все справді проходило добре. Софія чітко тримала структуру, Макс упевнено подавав свою частину, вони передавали репліки один одному без затримок, і куратор навіть почав трохи розслаблятися. Проблема виникла в той момент, коли Макс пропустив одну коротку фразу. Софія, яка автоматично намагалася підхопити його, сказала свою репліку раніше, ніж потрібно, Макс одночасно спробував виправити ситуацію, і вони заговорили разом. Обоє зупинилися, подивилися одне на одного, а потім знову почали говорити одночасно.

У залі пролунав сміх.

Софія відчула, як її щоки моментально запалали, а Макс, який зазвичай умів жартом вийти навіть із набагато гіршої ситуації, цього разу лише провів долонею по потилиці. Куратор підняв руку.

— Стоп.

У залі запала тиша.

Куратор кілька секунд дивився на них, а потім сказав:

— Ви можете перестати дивитися одне на одного так, ніби навколо нікого немає?