ГЛАВА 10. ТЕПЕР УЖЕ НЕ СМІШНО

Софія прокинулася раніше, ніж продзвенів будильник, і кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю, поки пам'ять поступово повертала їй події попереднього вечора. Спочатку вона згадала університет, потім довгу роботу над презентацією, розмову в майже порожній кав'ярні, слова Макса про те, чому він постійно жартує, а вже після цього — той момент в аудиторії, коли вони стояли над одним ноутбуком надто близько одне до одного й обидва чудово розуміли, що ще секунда — і все змінилося б остаточно. Але найгіршим, на думку Софії, було навіть не це. Найгіршим було її власне повідомлення, яке вона написала вже після того, як вони розійшлися: «Мені теж не дуже хочеться, щоб ти йшов».

Вона потягнулася до телефону, відкрила чат і знову перечитала цю фразу, ніби сподіваючись, що за ніч слова якимось дивом змінилися. Вони, звичайно, залишилися такими самими. Софія скривилася, поклала телефон на тумбочку, відвернулася від нього, але вже за кілька секунд знову взяла в руки. Під її повідомленням з'явилася відповідь Макса, коротка, майже невинна, але від неї в грудях стало несподівано тепло: «Добре. Тоді я нікуди не поспішаю». Софія прочитала її двічі, а потім усміхнулася, хоча й сама не могла пояснити, чому одна така проста відповідь справила на неї сильніше враження, ніж мала б.

Вона набрала: «Не сприймай це буквально», кілька секунд подивилася на написане, а потім стерла. Після цього хотіла написати щось нейтральне, наприклад, «До зустрічі», і саме це врешті відправила, вирішивши, що таким чином поверне ситуацію під контроль. Через кілька секунд телефон знову завібрував. «До зустрічі, Софіє». Вона завмерла, дивлячись на своє ім'я в його повідомленні, і раптом зрозуміла, що найбільше її бентежить не те, що Макс став сміливішим, а те, що їй подобалося це.

До університету вона прийшла з твердим наміром поводитися як завжди, але вже в коридорі зрозуміла, наскільки безнадійною була ця ідея. Вона помітила Макса ще здалеку, хоча поруч із ним стояло кілька студентів, а коридор був заповнений людьми. Він щось розповідав Дані, сміявся, жестикулював, але варто було йому побачити Софію, як його увага майже миттєво перемістилася на неї. Він усміхнувся, і Софія відповіла так само природно, що навіть не встигла себе зупинити.

Даня, звісно, цього не пропустив. Він дочекався, поки Софія пройде далі коридором, а потім подивився на Макса з таким виразом, ніби щойно отримав остаточний доказ давно сформованої теорії. Макс зробив вигляд, що нічого не помітив, але телефон, який він кілька разів перевіряв дорогою до аудиторії, видавав його значно сильніше, ніж будь-які слова. Даня нахилився до нього й тихо сказав:

— Ти сьогодні дивно щасливий.

Макс знизав плечима, намагаючись зберегти звичайний вираз обличчя, хоча кутики його губ уперто залишалися піднятими.

— Я завжди щасливий.

— Ні, — спокійно заперечив Даня. — Ти зараз посміхаєшся телефону.

Макс одразу сховав телефон у кишеню.

— Нікому не кажи.

Даня кілька секунд мовчав, а потім усміхнувся ще ширше.

— Ага. Тобто все серйозно.

— Нічого не серйозно.

— Ти щойно попросив мене нікому не казати.

Макс зітхнув і похитав головою.

— Точно. Я програв.

Коли Софія зайшла до аудиторії, Макс уже сидів на своєму місці й переглядав матеріали презентації. Він підняв голову, побачив її і майже невинно промовив:

— Ти рано.

— Ти теж.

— Я нікуди не поспішаю.

Софія зупинилася посеред аудиторії й подивилася на нього. Він чудово розумів, що вона зрозуміла натяк, і саме тому в його очах з'явився той самий знайомий блиск. Софія хотіла відповісти щось різке, але замість цього лише похитала головою, сіла поруч і відкрила ноутбук. Їй не вдалося приховати усмішку, і Макс, звісно, це помітив.

День поступово перетворився на довгу підготовку до фінальної презентації. Команда працювала майже без перерви, адже після нових вимог конкурсу часу залишалося дедалі менше. Проте цього разу Софія й Макс працювали так злагоджено, що навіть самій Софії було важко повірити, наскільки природно це сталося. Вона могла почати формулювати думку, а Макс уже розумів, куди вона веде, доповнюючи її аргументом. Він міг запропонувати ідею, яку вона раніше неодмінно назвала б надто хаотичною, але тепер Софія бачила в ній логіку й швидко допомагала структурувати її.

Аня та Даня кілька разів переглядалися, спостерігаючи за ними з іншого кінця аудиторії. Нарешті Даня тихо нахилився до Ані й сказав:

— Вони навіть не сваряться.

Аня не відводила погляду від Софії та Макса.

— Це підозріло.

— Може, закохалися.

Аня нарешті подивилася на нього.

— «Може»?

Даня зробив серйозне обличчя.

— Я намагаюся бути делікатним.

Аня тихо засміялася, але вирішила більше нічого не говорити. Їм обом було очевидно, що Софія та Макс уже давно перейшли межу, за якою дружнє суперництво перестає бути просто дружнім суперництвом.

Після обіду команда перебралася до бібліотеки, де було тихіше й легше зосередитися. Софія наполягала, що їй потрібно закінчити свій блок, хоча вже майже не приховувала втоми. Вона перечитувала один і той самий абзац кілька разів, виправляла речення, повертала попередню версію, а потім знову змінювала її. Макс кілька разів пропонував зробити перерву, але щоразу отримував однакову відповідь.