ГЛАВА 9. ДВОЄ ПРОТИ ВСІХ

Після вчорашньої розмови Софія майже всю ніч переконувала себе, що слово «дуже» не мало такого значення, якого вона йому надала. Вона кілька разів відкривала їхній чат, перечитувала останні повідомлення, затримувалася поглядом на короткій відповіді Макса, а потім злилася на себе за те, що взагалі дозволила цій фразі так легко проникнути в її думки. Вона чудово розуміла, що він міг мати на увазі що завгодно, але чомусь її уява вперто обирала найнебезпечніший варіант. Коли нарешті заснула, вже майже під ранок, то прокинулася з відчуттям, ніби зовсім не відпочила. І перша думка, яка з'явилася після пробудження, була зовсім не про презентацію.

Вона була про Макса.

Саме тому, переступаючи поріг університету в середу, Софія вирішила поводитися максимально нормально. Вона не збиралася шукати його поглядом, не збиралася перевіряти телефон кожні кілька хвилин і вже точно не збиралася показувати, що вчорашня розмова досі сидить у неї в голові. Якщо Макс хотів грати у свої загадкові напівжарти, нехай грає сам. Вона мала проєкт, навчання, дедлайни й достатньо справ, щоб не витрачати час на спроби зрозуміти одного надто самовпевненого хлопця.

Проблема полягала лише в тому, що, зайшовши до аудиторії, вона майже відразу подивилася на двері, ніби перевіряючи, чи він уже прийшов.

Аня, яка сиділа поруч із ноутбуком і переглядала матеріали презентації, помітила це без найменшого зусилля. Вона підняла очі від екрана, кілька секунд мовчки спостерігала за Софією, а потім ледь помітно усміхнулася.

— Навіть не починай, — сказала Софія, не відриваючи погляду від свого ноутбука.

— Я нічого не сказала.

— Але подумала.

— Це вже стає страшно, — Аня з удаваною серйозністю похитала головою. — Ти почала читати думки.

Софія нарешті подивилася на неї й зітхнула, намагаючись не посміхнутися.

— Просто перевіряю, чи всі сьогодні будуть працювати.

— Звичайно. Особливо один конкретний член команди.

— Аню.

— Добре, мовчу.

Саме в цей момент на екрані телефону Софії з'явилося повідомлення від куратора. Вона відкрила його, прочитала один раз, потім ще раз, і на її обличчі з'явилося виразне здивування. Куратор просив Софію та Макса залишитися після занять, оскільки для фінальної частини конкурсу їм підготували окреме додаткове завдання. Потрібно було розробити нову концепцію одного з ключових блоків презентації та передати готовий матеріал уже наступного ранку.

Аня заглянула їй через плече й одразу зрозуміла, що відбувається.

— Ой, — протягнула вона, а в голосі прозвучало таке задоволення, ніби щойно отримала особисте запрошення на найцікавіше шоу семестру.

— Що «ой»? Це просто додаткове завдання.

— Я нічого не кажу.

— Тоді не кажи.

— Всесвіт дуже старається.

Софія закрила телефон і похитала головою.

— Це робота.

— Звичайно.

Через кілька хвилин двері аудиторії відчинилися, і до приміщення зайшов Макс. Він був у звичному розслабленому настрої, тримаючи в одній руці стаканчик кави, а в іншій телефон. Побачивши Софію, він на мить зупинився, і на його обличчі з'явилася та сама усмішка, яку вона вже починала впізнавати ще до того, як він встигав щось сказати. Софія сама не помітила, як відповіла йому такою ж усмішкою, а усвідомила це лише тоді, коли Аня тихо кашлянула поруч.

— Доброго ранку, партнерко, — сказав Макс, підходячи до них.

— Доброго ранку, — відповіла Софія, намагаючись говорити якомога спокійніше.

Макс уважно подивився на неї, а потім ледь примружився.

— Ти щойно усміхнулася.

— Ні.

— Усміхнулася.

— Тобі здалося.

— Мені подобається, коли мені здається.

Софія відвела погляд до ноутбука, але приховати усмішку вже не змогла. Макс це побачив і, здається, вирішив не продовжувати. У цьому й полягала нова дивна особливість їхнього спілкування: він усе ще провокував її, але тепер уже знав межу, за яку краще не заходити.

Заняття минули швидше, ніж Софія очікувала. Протягом дня вони кілька разів перетиналися в коридорах, обговорювали презентацію, сперечалися через формулювання окремих слайдів і навіть встигли посміятися над одним із невдалих варіантів дизайну. Те, що ще кілька тижнів тому здавалося постійним протистоянням, тепер поступово перетворювалося на своєрідний ритм, у якому вони легко підхоплювали думки одне одного. Софія більше не відкидала його пропозиції лише тому, що вони походили від Макса, а він уже не сперечався з нею заради самого задоволення від суперечки.

Коли після останньої пари студенти почали збирати речі, куратор зайшов до аудиторії й коротко пояснив завдання. Їм потрібно було повністю переробити фінальний блок презентації, зробити його більш переконливим і водночас скоротити виступ майже на третину. Решта команди отримувала інші завдання, тому основна робота лягала саме на Софію та Макса. Вони мали підготувати матеріал до ранку, а часу залишалося зовсім небагато.