ГЛАВА 7. НЕ ТРЕБА БУЛО ЗВИКАТИ

Після суботнього дня Софія вирішила, що в понеділок усе має повернутися на свої місця. Саме так вона пояснювала собі дорогу до університету, повторюючи цю думку настільки вперто, ніби від кількості повторень вона могла стати правдою. Прогулянка під однією парасолькою була просто наслідком дощу, розмова в книгарні — випадковою можливістю скоротити час очікування, а вечірнє повідомлення Макса — черговим його жартом, не більше. Усе мало просте пояснення, і Софія почувалася набагато спокійніше, коли могла розкласти події на зрозумілі категорії. Є навчання, є проєкт, є Аня, є звичайні університетські справи, а Макс просто випадково опинився серед них. Вона навіть майже переконала себе, що за вихідні встигла перестати про нього думати.

Майже.

Коли Софія зайшла до університетського холу, ранкова метушня вже встигла заповнити весь простір. Студенти поспішали до аудиторій, хтось стояв біля автомата з кавою, хтось на ходу переглядав повідомлення в телефоні, а біля стенда з оголошеннями зібралася невелика група першокурсників, які явно ще не навчилися орієнтуватися в нескінченних коридорах корпусу. Софія машинально перевірила час, поправила ремінець сумки й попрямувала до аудиторії, де за кілька хвилин мала початися пара. Вона йшла спокійно, не поспішаючи, поки не побачила біля дверей знайому постать.

Макс стояв, спершися плечем об стіну, і щось переглядав у телефоні. Він виглядав так, ніби опинився тут абсолютно випадково, хоча Софія чудово знала, що їхня зустріч була запланована. Коли він підняв голову й побачив її, на його обличчі з'явилася та сама усмішка, яку вона вже навчилася впізнавати здалеку. Софія хотіла просто кивнути й пройти повз, але замість цього несподівано усміхнулася у відповідь. Це сталося настільки автоматично, що вона навіть не встигла зупинити себе.

Макс помітив.

Звичайно, він помітив.

— Доброго ранку, — сказав він, відштовхуючись від стіни. — Схоже, понеділок сьогодні вирішив бути добрішим до нас.

Софія зібралася відповісти щось нейтральне, але його погляд став трохи хитрішим, і вона зрозуміла, що він дивиться саме на її обличчя.

— Що? — запитала вона, намагаючись не видати власного збентеження.

— Ти усміхнулася.

— Ні.

— Усміхнулася.

— Тобі здалося.

Макс на секунду замислився, ніби справді перевіряв власні спостереження, а потім спокійно відповів, що йому подобається, коли йому щось здається, особливо якщо це пов'язано із Софією. Вона відразу відвела погляд, зробивши вигляд, що її раптом надзвичайно зацікавив напис на дверях аудиторії, хоча сама чудово розуміла, що вже програла цю маленьку словесну дуель.

Саме в цей момент до неї підійшла Аня, яка встигла почути останню репліку. Вона перевела погляд із Софії на Макса, потім назад на Софію й ледь помітно усміхнулася. Софія одразу зрозуміла цей вираз обличчя й тихо попередила подругу, щоб та навіть не думала щось говорити. Аня, звичайно, нічого не сказала. Вона лише поплескала Софію по плечу й із невинним виглядом промовила, що теж дуже рада бачити всіх у такий прекрасний понеділок. Макс засміявся, а Софія зрозуміла, що день уже почався зовсім не так, як вона планувала.

На занятті ситуація стала ще очевиднішою. Після суботньої зустрічі між Софією та Максом щось змінилося, хоча жоден із них не намагався називати це зміною. Вони більше не чіплялися одне до одного через кожну дрібницю, не перетворювали кожне робоче рішення на змагання й не намагалися обов'язково залишити за собою останнє слово. Макс усе ще жартував, Софія все ще закочувала очі, але тепер у цьому не було справжнього роздратування. Вони почали слухати одне одного, а головне — почали довіряти тому, що інший справді має щось корисне сказати.

Коли куратор попросив їх разом пояснити команді оновлену структуру презентації, Софія спокійно відкрила ноутбук і почала говорити про послідовність матеріалу. Макс без зайвих слів доповнив її пояснення прикладом, який вони придумали разом у суботу. Софія продовжила його думку, трохи змінивши формулювання, а Макс одразу підхопив її пропозицію й додав деталь, якої не вистачало. У результаті вони настільки легко доповнювали один одного, що навіть куратор кілька секунд спостерігав за ними з певним здивуванням.

— Ви двоє нарешті навчилися працювати разом, — зауважив він, коли вони закінчили.

Макс подивився на Софію й із цілком серйозним виглядом відповів, що вони завжди вміли працювати разом, просто раніше Софія ще не встигла це оцінити. Вона повернула до нього голову й зауважила, що йому не варто перебільшувати власні заслуги, але цього разу її голос звучав настільки м'яко, що навіть Аня, яка сиділа неподалік, не стримала усмішки.

Після пари вони разом перейшли до іншої аудиторії, щоб продовжити роботу. Софія помітила, що Макс кілька разів хотів щось сказати, але передумував. Він уже не намагався постійно привертати її увагу жартами, як раніше, і це дивним чином здалося їй незвичним. Вона звикла до його присутності настільки швидко, що навіть відсутність звичних підколів почала відчуватися як щось неправильне. Коли він нарешті нахилився до ноутбука й тихо запитав, чи потрібна їй допомога з одним із блоків, Софія автоматично відповіла, що впорається сама, але майже одразу додала, що якщо він хоче, то може переглянути її варіант. Макс нічого не прокоментував, лише посміхнувся й пересунув стілець ближче.

Їхня робота тривала спокійно, доки до аудиторії не зайшов куратор із новиною, яка миттєво змінила настрій Софії. Через організаційні зміни частину презентації потрібно було повністю переробити, а термін підготовки скорочувався майже на добу. Те, що ще вранці здавалося добре контрольованим процесом, раптом перетворилося на проблему, яку не можна було вирішити за її звичним планом.