ГЛАВА 6. ПОЗА УНІВЕРСИТЕТОМ

Софія прийшла до кав’ярні майже на десять хвилин раніше, хоча цього разу ніхто не вимагав від неї пунктуальності, а тим більше — раннього приходу. Зустріч була неформальною, суботньою, і навіть куратор окремо написав у груповому чаті, що сьогодні вони можуть не перетворювати кілька годин спільної роботи на чергове засідання студентської комісії. Софія прочитала це повідомлення ще вранці, погодилася із ним подумки, а потім усе одно вийшла з дому раніше, ніж потрібно. Вона переконувала себе, що просто не хотіла запізнитися, але сама собі не могла пояснити, чому сьогодні вперше за останні кілька тижнів залишила вдома товсту папку з роздруківками, не склала погодинний план і навіть не перевірила тричі, чи заряджений ноутбук.

Вона зупинилася перед вітриною кав’ярні й мимохідь глянула на своє відображення. На ній не було нічого особливого: зручний одяг, легка куртка, волосся зібране не так ретельно, як зазвичай, і жодного натяку на той діловий вигляд, до якого вона звикла на університетських зустрічах. Софія вже хотіла відвернутися, але раптом машинально поправила пасмо волосся біля скроні. Лише після цього вона зрозуміла, що зробила, і насупилася на власне відображення так, ніби воно було винне в чомусь особливо неприємному. Вона тихо видихнула й подумки наказала собі припинити вигадувати проблему там, де її не існувало. Це була звичайна суботня зустріч команди. Просто зустріч. Нічого більше.

— Ти сьогодні без папки, — почувся знайомий голос позаду.

Софія обернулася й побачила Аню, яка стояла біля входу з таким виразом обличчя, ніби щойно виявила щось набагато серйозніше, ніж відсутність кількох сотень аркушів. Софія автоматично глянула на свою сумку, наче могла виявити там папку, про яку сама забула, але її справді не було. Вона знизала плечима й відповіла, що сьогодні ж вихідний, тому, на її думку, було б дивно тягнути із собою половину університетського архіву. Аня лише посміхнулася, бо чудово знала, що Софія сказала це з таким виглядом, ніби виправдовувалася перед комісією з питань власної організованості.

За кілька хвилин до них приєдналися Даня та ще двоє студентів із команди, і атмосфера одразу стала значно легшою, ніж у звичайному університетському кабінеті. Тут ніхто не сидів над конспектами, не поглядав на годинник і не думав про те, скільки пунктів ще залишилося в плані. Вони замовили каву, розсілися за великим столом біля вікна й почали обговорювати презентацію, яка вже встигла стати головною темою їхнього тижня. Софія кілька разів намагалася повернути розмову до конкретних слайдів і завдань, але щоразу хтось переводив її в бік жартів, музики або планів на вихідні.

Макс з’явився трохи пізніше, ніж усі інші, але цього разу Софія не могла навіть подумати про запізнення, тому що він прийшов майже вчасно. Він відчинив двері кав’ярні, озирнувся й одразу знайшов їх поглядом. На ньому не було звичного університетського образу, і через це Софія на секунду ніби не впізнала його. Замість звичної сорочки чи куртки він був у простому темному светрі, джинсах і легкій куртці, а його волосся виглядало трохи недбало, ніби він не витрачав багато часу на те, щоб зробити його ідеальним. Він усміхнувся, коли побачив компанію, і рушив до столу.

Софія сама не помітила, що затримала на ньому погляд довше, ніж збиралася. Макс, звичайно, помітив.

— Що? — запитав він, зупинившись біля столу.

— Нічого, — занадто швидко відповіла Софія.

— Ти дивилася.

— Я дивилася, де Даня.

Макс озирнувся через плече. Даня сидів прямо за ним і з абсолютно задоволеним виразом обличчя спостерігав за розмовою.

— Даня за моєю спиною.

— Я знала, — спокійно сказала Софія.

Макс кілька секунд дивився на неї, а потім усміхнувся так, ніби щойно отримав відповідь, яка його цілком влаштувала. Він сів поруч, і Софія одразу відчула, що сьогоднішня зустріч може виявитися значно складнішою, ніж вона планувала.

Першу годину вони все-таки присвятили роботі. Обговорили структуру презентації, переглянули матеріали, визначили, які частини ще потрібно допрацювати, і навіть змогли не посваритися через один зі спірних слайдів. Це вже можна було вважати досягненням. Макс висловив свою думку, Софія її вислухала, потім запропонувала змінити одну деталь, і цього разу він не став сперечатися лише заради принципу. Навпаки, він погодився, а потім додав власну ідею. Вони вже навчилися працювати так, щоб їхні відмінності не перетворювалися на боротьбу за перемогу.

Саме тому Софія особливо гостро відчула, наскільки незвично бачити його тут, поза університетом. У звичному середовищі Макс був для неї партнером по проєкту, суперником у дискусіях і постійним джерелом жартів, які вона нібито терпіти не могла. Тут він просто сидів навпроти неї, сміявся з Даниних історій, щось розповідав іншим студентам і час від часу поглядав на Софію так, ніби хотів переконатися, що вона теж слухає.

Коли Аня з Данею вирішили сходити до сусіднього магазину по кілька речей, необхідних для оформлення презентації, Софія залишилася за столом разом із Максом. Спочатку вони мовчки дивилися, як друзі виходять із кав’ярні, а потім Софія відкрила ноутбук, ніби саме зараз їй конче необхідно було щось перевірити. Макс кілька секунд спостерігав за нею, після чого запитав, чи збирається вона працювати в суботу до самого вечора. Софія відповіла, що ні, але з таким тоном, ніби сама не була впевнена у власній відповіді.

— Тоді ходімо, — запропонував Макс.