ГЛАВА 4. ПРАВИЛА

Софія любила правила не тому, що їй подобалося командувати іншими. Насправді вона рідко вимагала від людей того, чого не вимагала від себе. Правила давали їй інше — відчуття передбачуваності. Якщо люди домовилися зустрітися о четвертій, вони приходять о четвертій. Якщо хтось не встигає виконати завдання, він попереджає про це заздалегідь. Якщо виникає проблема, її обговорюють, а не залишають до останньої хвилини, сподіваючись, що вона якось зникне сама. У цьому не було нічого складного. Принаймні, Софія так вважала.

Саме тому наступного дня вона прийшла на зустріч із готовим рішенням.

На екрані ноутбука вже був відкритий спільний документ із назвою «План роботи». Софія кілька разів перевірила його перед виходом із дому, а потім ще раз у коридорі університету. Там було дев'ять пунктів, розподіл завдань, дедлайни й навіть окремий рядок про те, що всі зміни мають обговорюватися до того, як хтось почне щось змінювати.

Вона подивилася на документ із задоволенням.

Тепер усе буде нормально.

— Ти знову прийшла раніше, — сказала Аня, сідаючи поруч.

— Я не хочу повторення вчорашнього хаосу.

Аня заглянула в екран.

— Що це?

— Правила.

— Для кого?

Софія зробила коротку паузу.

— Для всіх.

— Зрозуміло. Тобто конкретно для Макса.

— Аню.

— Мовчу.

Софія відкрила список.

— Дев'ять пунктів. Нічого складного. Не запізнюватися, попереджати про зміни, не змінювати чужу частину без обговорення, відповідати на робочі повідомлення, не залишати все на останній день…

Аня подивилася на неї з легкою усмішкою.

— Ти це серйозно?

— Абсолютно.

— Софіє, ви працюєте над студентським проєктом, а не підписуєте мирний договір.

— З Максом іноді різниці немає.

— О, він уже «Макс».

Софія завмерла.

— Він назвався Максом.

— Я нічого не сказала.

— Ти саме це й сказала.

— Ні. Я просто спостерігаю.

Софія хотіла відповісти, але двері аудиторії відчинилися.

Макс зайшов спокійно, з кавою в руці, ніби жодної особливої причини поспішати в нього не було. Він подивився на годинник, потім на Софію.

— Доброго дня, партнерко.

Софія глянула на нього.

— Ти запізнився.

— На одну хвилину.

— На одну хвилину теж запізнення.

Макс подивився на Аню.

— Вона серйозно засікала?

— Вона все засікає, — відповіла Аня.

— Мені страшно.

— Правильно, — сказала Софія.

Макс сів навпроти й поставив каву на стіл.

— Добре. Що сьогодні?

— Сьогодні ми домовляємося про правила роботи.

— О.

Він відкрив документ.

Перші кілька секунд читав мовчки, потім підняв очі.

— А пункт «не дратувати Софію» буде?

— Ні.

— Шкода.

— Бо це неможливо виконати.

Макс посміхнувся.

— Нарешті правило, з яким я погоджуюся.

Аня тихо засміялася, але Софія зробила вигляд, що не почула.

— Пункт перший: не запізнюватися.

— Уже провалив.

— Я бачу.

— Пункт другий?

— Попереджати про зміни.

— Добре.

— Пункт третій: не змінювати чужу частину без обговорення.

— А якщо я бачу помилку?

— Спочатку кажеш.

— А якщо ти не погодишся?

— Тоді обговорюємо.

— А якщо ти знову скажеш «ні»?

Софія подивилася на нього.

— Тоді ти переконуєш мене.

Макс кілька секунд мовчав.

— Це правило мені подобається.

— Звичайно.

Вони продовжили читати список. На диво, Макс майже не сперечався. Він ставив питання, іноді жартував, але загалом погоджувався з більшістю пунктів. Софія вже навіть почала думати, що, можливо, цього разу все справді буде простіше.

Поки не відкрила спільний документ через пів години.

Поруч із її текстом з'явився перший коментар.