ГЛАВА 2. ТІЛЬКИ НЕ ВІН

Софія прийшла до університету на двадцять хвилин раніше, хоча весь шлях переконувала себе, що зробила це виключно заради роботи. Вчорашня ранкова пригода не мала жодного стосунку до її рішення приїхати завчасно. Принаймні, саме це вона сказала собі, коли, замість того щоб залишитися ще на кілька хвилин у ліжку, піднялася, зібрала ноутбук, перевірила документи й вийшла з дому так, ніби від її пунктуальності залежала доля всього університету. Насправді ж Софія чудово знала, чому їй хотілося прийти першою. Вона просто не хотіла знову опинитися поруч із Максом у ситуації, де він матиме можливість усміхатися тією своєю дратівливою усмішкою, говорити щось абсолютно недоречне й змушувати її відповідати гостріше, ніж вона зазвичай собі дозволяла. Якщо прийти раніше, можна було спокійно розкласти матеріали, підготувати презентацію, поговорити з куратором і зайнятися роботою ще до того, як з'явиться головне джерело її вчорашнього роздратування.

Аудиторія була майже порожньою. Через великі вікна всередину падало бліде денне світло, на дошці ще залишилися кілька написів від попередньої пари, а за останніми партами сиділи двоє студентів і щось обговорювали. Софія зайняла місце ближче до розетки, поставила на стіл ноутбук, акуратно виклала документи й дістала блокнот. Вона мала список завдань, приблизний графік роботи, кілька ідей щодо структури презентації та навіть окрему сторінку з можливими питаннями, які могла поставити комісія. Усе було під контролем. Саме так їй подобалося. Вона вже відкрила перший файл, коли поруч на стілець упала Аня.

— Ти приїхала раніше за мене, — сказала вона замість привітання. — Це підозріло.

Софія не відірвала погляду від ноутбука.

— Просто вирішила нормально підготуватися.

Аня подивилася на стос паперів, потім на блокнот, потім знову на Софію.

— Нормально?

— Так.

— Тут у тебе план на чотири дні, розподіл завдань, резервний план і, якщо я правильно бачу, ще один резервний план.

— Це називається організація.

— Ні, це називається «ми запускаємо космічний корабель, а не студентський проєкт».

Софія нарешті усміхнулася.

— Якщо цей проєкт провалиться, я хоча б знатиму, чому.

— А якщо він не провалиться?

— Тоді тим більше.

Аня засміялася й відкинулася на спинку стільця. Кілька секунд вона мовчки спостерігала, як Софія щось виправляє в таблиці, а потім ніби між іншим запитала:

— Ну що, як там твій кавовий знайомий?

Софія одразу перестала друкувати.

— Який ще кавовий?

— Той, на якого ти вчора вилила каву.

— Я не вилила. Я випадково врізалася.

— Результат той самий.

— І він був просто нестерпний.

— Ага.

— Що «ага»?

— Нічого.

Софія відклала ручку.

— Він справді дивний. Уявляєш, я вибачилася, а він почав жартувати.

— Жах.

— Абсолютно.

— Що саме він сказав?

Софія вже відкрила рот, щоб відповісти, але зупинилася.

— Не пам'ятаю.

Аня повільно підняла брову.

— Не пам'ятаєш?

— Ні.

— Тоді чому ти зараз так задумалася?

— Я не задумалася.

— Софіє.

— Він сказав щось про автограф.

— Який автограф?

— Кавовий.

Аня кілька секунд дивилася на неї, а потім розсміялася.

— Ти щойно сказала, що не пам'ятаєш.

— Я згадала.

— Через три секунди?

— Аню, замовкни.

— Добре. Але мені вже цікаво.

Софія повернулася до ноутбука, хоча тепер уже не читала жодного слова на екрані. Її дратувало навіть не те, що Аня її підколювала. Найбільше дратувало те, що вона справді пам'ятала вчорашню розмову майже дослівно. Вона пам'ятала його інтонацію, усмішку, навіть те, як він подивився на пляму від кави перед тим, як пожартувати. І це було абсолютно безглуздо. Вона бачила цього хлопця кілька хвилин. Він не мав жодного значення в її житті. Через тиждень вона, можливо, навіть не згадає його прізвища. Саме так Софія намагалася переконати себе, коли двері аудиторії відчинилися.

— Доброго дня, партнерко.

Вона завмерла.

Аня прикрила рот рукою, щоб не розсміятися.

Софія повільно підняла голову.

Макс стояв у дверях разом із хлопцем, якого вона раніше не бачила. Він тримав у руці рюкзак, виглядав абсолютно спокійним і, на відміну від учорашнього дня, сьогодні був одягнений у світлу сорочку. Софія на мить подумала, що це навіть добре. Принаймні сьогодні їй не доведеться дивитися на наслідки власної кавової атаки.