ГЛАВА 1. НАЙГІРШЕ ЗНАЙОМСТВО В МОЄМУ ЖИТТІ

Софія не запізнювалася. Принаймні, зазвичай. Вона могла забути купити собі щось смачне після занять, могла три рази повернутися додому перевірити, чи вимкнула праску, і навіть могла серед ночі згадати, що не відповіла на якесь неважливе повідомлення, але запізнення не входили до списку її звичок. Якщо зустріч була призначена на дев'яту, вона приходила о восьмій сорок п'ять. Якщо треба було бути о восьмій сорок п'ять, вона з'являлася о восьмій тридцять. Це не було патологічним бажанням контролювати весь світ — принаймні, Софія саме так собі це пояснювала. Їй просто подобалося знати, що буде далі. Вона любила списки, нагадування, акуратно складені документи й відчуття, коли після виконаної справи можна поставити біля неї маленьку галочку. Саме тому ранок понеділка почався для неї абсолютно неправильно.

Вона зрозуміла це ще тоді, коли прокинулася на дев'ять хвилин пізніше, ніж планувала. Дев'ять хвилин — начебто дрібниця, але якщо до університету їхати двадцять хвилин, а перед зустріччю команди ще потрібно забрати роздруковані матеріали, купити каву і знайти аудиторію, якої вона ніколи раніше не бачила, ці дев'ять хвилин раптом перетворювалися на особисту образу від самого Всесвіту. Далі все посипалося за принципом доміно: заряд телефону впав до одинадцяти відсотків, один документ не відкривався, навушники заплуталися в кишені, а водій маршрутки вирішив, що саме сьогодні йому потрібно їхати настільки повільно, ніби він особисто ніс відповідальність за збереження кожної ями на дорозі.

Коли Софія нарешті вийшла біля університету, її телефон уже безперервно вібрував у кишені. Вона дістала його, ще переходячи дорогу, і побачила п'ять повідомлень від Ані.

«Ти де?»

Через хвилину:

«Софіє?»

Ще через тридцять секунд:

«Тільки не кажи, що ти проспала.»

І останнє:

«Якщо ти проспала, я буду сміятися до кінця семестру.»

Софія набрала відповідь, навіть не зупиняючись.

«Я НЕ проспала.»

Відповідь Ані з'явилася майже миттєво.

«Тоді чому ти ще не тут?»

Софія подивилася на годинник і прискорила крок.

«Тому що сьогодні Всесвіт вирішив мене ненавидіти.»

«А. Понеділок.»

Софія ледь усміхнулася, але вже наступної секунди знову почала нервувати. До зустрічі залишалося трохи більше п'яти хвилин. Вона встигне. Звичайно, встигне. Просто доведеться йти швидше, не відволікатися і не робити жодних зайвих зупинок. Саме з цією думкою вона забігла до університетського корпусу й одразу потрапила в ранковий хаос.

Центральний хол після канікул нагадував вокзал у годину пік. Студенти зустрічали друзів, хтось обіймався, хтось уже встиг посваритися через розклад, біля стенду з оголошеннями зібралася невелика черга, а з кав'ярні біля входу тягнувся такий аромат свіжозмеленої кави, що Софія на кілька секунд забула про все інше. Вона забігла всередину, швидко замовила лате й, поки бариста готував напій, перевірила папку з документами. Усе було на місці. Презентація — є. Роздруківки — є. Ручки — дві. Ноутбук — у сумці. Зарядний пристрій — теж. Вона навіть встигла подумати, що, можливо, ранок ще можна врятувати.

— Ваш капучино, — сказав бариста.

— Лате.

— Точно. Вибачте.

Софія взяла стаканчик, кивнула, одночасно відкрила повідомлення від Ані й рушила до виходу. Телефон показував сім відсотків. Чудово. Просто чудово. Якщо він вимкнеться зараз, вона навіть не зможе відкрити повідомлення з номером аудиторії. Вона швидко набрала:

«Я вже в корпусі. Де ви?»

Відповідь прийшла саме в ту секунду, коли вона виходила з кав'ярні.

«Другий поверх, аудиторія 214. Не загубися.»

— Дуже смішно, — пробурмотіла Софія, засовуючи телефон у долоню.

Вона розвернулася надто різко.

І врізалася в людину.

Усе відбулося настільки швидко, що Софія навіть не встигла зрозуміти, що саме сталося. Її папка вислизнула з руки, кілька аркушів полетіли на підлогу, телефон мало не впав, а стаканчик із гарячою кавою нахилився в бік незнайомця. Частина напою опинилася на його темній футболці.

Софія завмерла.

Хлопець подивився спочатку на пляму на своїй футболці, потім на розсипані документи, а тоді — на неї.

Вона вже готувалася почути щось на кшталт «Ви взагалі дивитеся, куди йдете?», тому його реакція збила її з пантелику.

— Знаєш, я зазвичай починаю знайомства з імені, — сказав він, оглянувши свою футболку. — Але сьогодні, бачу, ти вирішила одразу залишити на мені автограф.

Софія кілька секунд дивилася на нього, не знаючи, що відповісти.

— Я… вибачте.

— О, це вже добре. Я боявся, що автограф був подарунком без пояснення.

Вона опустила очі на підлогу й почала збирати аркуші.