ПРОЛОГ

Сімнадцятого грудня

Сніг почав падати ще до вечора, спочатку майже непомітно, окремими білими пластівцями, які розчинялися на темному асфальті, але ближче до дев'ятої години місто вже остаточно сховалося під сніговою завісою. Ліхтарі розмивалися в ній золотистими плямами, автомобілі рухалися повільніше, залишаючи на дорогах темні колії, а перехожі поспішали додому, ховаючи обличчя від вітру в коміри курток і шарфи. До зимових канікул залишалося зовсім небагато, університет майже спорожнів, і в повітрі вже відчувалося те особливе передсвяткове очікування, коли люди думають не про контрольні, дедлайни чи ранкові пари, а про подарунки, ялинки, довгі вечори та можливість хоча б кілька днів нікуди не поспішати. Для Макса цей вечір мав закінчитися приблизно так само, як і більшість інших грудневих вечорів: трохи кави, кілька повідомлень у спільному чаті, дорога додому й сон із думкою, що завтра знову доведеться вставати раніше, ніж хотілося б. Він ще не знав, що до кінця ночі його звичне життя вже не існуватиме.

Макс стояв біля великого вікна на третьому поверсі університетського корпусу й дивився на подвір'я, де сніг повільно засипав лавки, клумби та припарковані автомобілі. У руці він тримав паперовий стаканчик із кавою, яка давно охолола, хоча хлопець час від часу робив вигляд, що все ще п'є її. Насправді він уже хвилин двадцять дивився на екран телефону, не отримуючи жодного нового повідомлення, і це починало його дратувати. Він сам не міг пояснити, чому так часто перевіряє телефон. Можливо, просто чекав відповіді. Можливо, йому було нудно. А можливо, причина була значно простішою, але визнавати її навіть самому собі він поки не збирався.

— Якщо ти ще хвилину дивитимешся на цей телефон, він образиться й вимкнеться назло, — почувся поруч голос Дані.

Макс не повернув голови. — Він уже образився, — сухо відповів він, продовжуючи дивитися у вікно.

Даня зупинився поруч і спочатку подивився на Макса, потім на телефон, потім знову на Макса. — Чому?

— Бо я зарядив його до ста відсотків.

Кілька секунд Даня мовчав, намагаючись зрозуміти, чи це жарт. Не зрозумів. — Це якась дуже складна чоловіча логіка.

— Не чіпай.

— Я й не чіпаю. Просто констатую, що ти останні двадцять хвилин поводишся так, ніби чекаєш повідомлення від дівчини.

Макс нарешті повернувся до нього. — Не від дівчини.

Даня підняв брови. — Від хлопця?

— Іди звідси.

— Уже йду, — погодився Даня, але зробив лише два кроки, після чого знову озирнувся. — Якщо що, я поставив би на дівчину.

— Даня.

— Мовчу.

Цього разу він справді пішов, а Макс ледь помітно усміхнувся, хоча майже одразу знову подивився на телефон. Саме в цей момент екран засвітився. Повідомлення прийшло з незнайомого номера.

«Ти ще в університеті?»

Макс кілька секунд просто дивився на напис, відчуваючи, як безпричинне роздратування поступається місцем настороженості. Він набрав коротке «Так», але перш ніж устиг прибрати телефон у кишеню, прийшло наступне повідомлення.

«Вийди через десять хвилин до старого корпусу. Один.»

Макс насупився. Незнайомий номер не давав йому жодної підказки, але наступне повідомлення з'явилося майже відразу, ніби людина на іншому кінці спеціально чекала його відповіді.

«Не питай чому. Просто довірся мені.»

Він перечитав останній рядок двічі, а потім раптом зрозумів, хто міг це написати. Олена. Мати Софії.

Від цієї думки стало некомфортно. Олена ніколи не писала йому безпосередньо. Якщо їй щось було потрібно, вона говорила із Софією, а якщо справа стосувалася Софії, Макс тим більше очікував би розмови з нею самою. Він ще кілька секунд дивився на екран, перш ніж заблокувати телефон. У ньому боролися дві протилежні думки: піти й дізнатися, що відбувається, або зробити вигляд, що повідомлення ніколи не існувало. Перемогла перша, хоча вже тоді Макс відчув незрозуміле передчуття, ніби робить крок у двері, за якими немає звичного коридору, а починається щось зовсім інше.

Старий корпус університету після восьмої вечора майже ніколи не використовували. Частину аудиторій там давно закрили, ремонт тягнувся вже кілька місяців, а освітлення працювало лише там, де його ще не встигли відключити. Бічні двері Макс знайшов незамкненими. Усередині було тихо настільки, що власні кроки здавалися надто гучними. Лампи під стелею світили нерівномірно: одна працювала нормально, друга миготіла, третя взагалі була перегорілою. Від опалення залишалося більше шуму, ніж тепла, і в коридорі пахло пилом, старою фарбою та чимось металевим.

— Олено? — тихо покликав Макс.

Відповіді не було. Він пройшов кілька метрів далі, озирнувся й покликав ще раз. Цього разу почув кроки. Вони лунали з бічного коридору, і за кілька секунд звідти вийшла Олена.

Макс одразу зрозумів, що щось не так. Він бачив її не раз і знав, як вона зазвичай виглядає, як тримається, як розмовляє. Зараз перед ним була зовсім інша людина. Волосся розтріпалося, на обличчі лежала втома, а погляд постійно ковзав коридором, ніби вона чекала появи когось ще. На ній не було пальта, хоча надворі стояв мороз, а в руці вона стискала невелику чорну сумку.