Глава 13.

— Що?! — вигукнула я, дивлячись на вчительку.

— Ви з Джеймсом чергуватимете сьогодні після уроків. Прибирання спортзалу. Швабри, мішки для сміття повний набір, — сказала місіс Грейсон, не піднімаючи очей від списку. — І не сперечайтеся. Минулого тижня ви вдвох пропустили чергування. Так що  компенсація.

— Це якась змова, — пробурмотіла я і кинула спопеляючий погляд на

Джеймса, який лише розвів руками.

— Я тут взагалі невинний.

— Ну ще б пак.

Спортзал був порожній. Холодний і гулкий. Проміння вечірнього сонця просочувалося крізь високі вікна, відкидаючи довгі тіні на підлогу. У кутку стояли мітли, швабри, мішки зі сміттям і пахло… старим потом і дешевим мийним засобом.

— Романтика, — зіронізувала я, піднімаючи одну з мітел.

— Я знав, що колись ми дійдемо до цього моменту. Сам на сам. Тиша. Швабра, — сказав Джеймс, притримуючи двері.

— Якщо ти не почнеш прибирати, я використаю цю швабру не за призначенням.

— Агресія ознака внутрішньої боротьби з почуттями, — підморгнув він і взяв іншу мітлу.

— Ідіот.

— Приємно знову це почути.

Декілька хвилин ми  мовчки прибирали, але я бачила, як Джеймс періодично кидає на неї погляди.

— Щось ти сьогодні мовчазний. У тебе язик відпав чи ти просто ображений?

— Я не ображений, — відповів він різко. — Просто цікаво, хто такий твій новий "друг".

— Ліам?

— А, то в нього вже й ім’я є? Я думав, це просто перехожий із гарбузовим латте.

— Чекай… — я насупилась. — Ти що, ревнуєш?

— Я? — Джеймс гмикнув, але трохи занадто голосно. — До цього хлопця? Та ти ж його знаєш два дні!

— Але ти стежиш за мною очима, наче ми на сцені в драмі і я зараз піду з іншим.

Він зупинився, сперся на швабру, подивився прямо на мене.

— А може, я просто не хочу, щоб ти витрачала свій час на хлопців, які… ну, не бачать тебе справжню.

— А ти бачиш?

— Може. Але ти ж усе одно вважаєш мене придурком.

Я не знала, що відповісти. Тому лише кинула в нього губкою мокрою.

— Гей! — засміявся Джеймс. — Це вже війна!

Ми почали кидатися інвентарем, сміятись, як у дитинстві. Спортзал наповнився звуками, що лунали в порожнечі. І десь між сміхом, водою, мокрими слідами на підлозі напруга між нами знову загусла.Погляди зустрілись. Джеймс ступив ближче.

— Хлоя…

Але я вже обернулася, серце билося швидше.

— Нам краще доприбирати. Нас чекає ще півспортзалу.

Я не бачила, як він тихо зітхнув і знову взяв мітлу в руки.Але він дивився на мене і не міг зупинитися.

У моїй кімнаті пахло мандариновою свічкою і свіжим шампунем я щойно з душу, з волосся ще капає. Рубі розвалилася на ліжку з пакетом чипсів і серйозно розглядала профіль Ліама в соцмережах.

— Він реально гарний. Я от не проти була б показати йому школу теж, — сказала вона, хрустячи.

— Ти? Та ти навіть не знаєш, де біологія, — пирснула я, витираючи волосся рушником.

— І що? Якщо він заблукає, можна знайти якийсь темний закуток і… навчити його життя.

Я закотила очі, залізла на ліжко й скинула подушку прямо Рубі в обличчя.

— Гей! — Рубі захихотіла. — Окей, окей. Але чесно. Він симпатичний. І… не такий дурний, як інші новенькі.

— Мгм, — кивнула я, потягнувшись за своїм телефоном. Але якось нервово. Надто швидко.

Рубі її просікла.

— Що?

— Нічого.

— Ага, це твоє “нічого” звучить як “я випадково вбила когось і закопала тіло під спортзалом”. Кажи.

— Ну… — я зависла. Потім глибоко вдихнула. — Окей. Тільки якщо ти не будеш кричати.

— Обіцяю! — Рубі миттєво підвелась, чипси летять на підлогу. — Що? Ти з Ліамом?!

— Що?! Ні! — я вдарила її подушкою. — Не про нього.

— О боже… Джеймс? — Рубі витріщилась. — Скажи, що ти не… ви не…

— Ми не поцілувались! — прошепотіла я, оглядаючись, наче їх могли підслухати. — Але… майже.

— Що?! — Рубі верещить. — Майже?! Як це майже?! Типу ви наблизилися і — що? Хтось чхнув?

— Ми працювали над проектом, і він якось… став ближче. Ну, типу… занадто близько. І дивився так… — я зарила обличчя в подушку. — І я просто відвернулась, бо… а-а-а!

— Ти відвернулась?! Хло! — Рубі гримнула подушкою по моїй спині.

— І що мені було робити?! Він весь такий… Джеймс. Іронія, зухвалість. Я навіть не знаю, серйозно він чи просто грається.

— Ну, сьогодні в школі він виглядав не так, як той, хто просто "грається". Коли ти вела екскурсію для Ліама він мало не спалив хлопця поглядом.

— Це не ревнощі. Це… ну, просто він такий по життю конкурентний.

— Угу, а я по життю монахиня.

— Знаєш, — я кинула в неї ще одну подушку. — Ти гірша за детектор брехні.

— Дякую, я старалась. Ну, і що далі?

Я мовчала. Усмішка зникла, на зміну прийшло щось дивне й ніжне.

— Не знаю. Але мені вже не все одно.

Рубі трохи стихла, подивилась на мене уважніше. Потім простягнула руку, розтріпала моє волосся.

— Ну що ж, міс "я його ненавиджу", вітаю в клубі "я заплуталась". Тут затишно. І є чипси.