Глава 12.

Осінь завжди приходила зненацька без дозволу, без попередження.Листя вже сипалось з дерев, застеляючи вулиці м’яким шаром жовто-рудого килима. В повітрі пахло вогкістю, і крамниці почали вивішувати перед входами маленькі гарбузи й гірлянди з сухоцвітів.Я йшла вулицею повільно, з руками в кишенях куртки. Мені просто треба було вирватись після тієї сцени в кімнаті Джеймса, я ще й досі не могла спокійно дихати. Вона не знала, що це було. І що гірше не знала, чого хоче.На розі вона зупинилася біля знайомої вивіски: "Leaf&Ink" — затишний книжковий магазинчик, куди вони з Рубі іноді заходили.Усередині було тепло і пахло кавою і старим папером.Я повільно ходила між стелажами, проводячи пальцями по корінцях книжок. І тоді мій погляд наткнувся на інший теплий, уважний.

— Теж не можеш вирішити, що прочитати? — усміхнувся хлопець. Він тримав у руках дві книжки: "Ми були брехунами" і "Над прірвою в житі".

Я мимоволі усміхнулась:

— Доволі різні варіанти,а яка ближча до настрою?

— А ти допоможи вирішити, — сказав він. — Ліам.

— Хлоя.

Ми стояли серед книжок, ніби знайомі давно. Ліам був не схожий на Джеймса в ньому не було тієї зухвалої впевненості, але щось у ньому змушувало прислухатися. Його голос був спокійний, трохи іронічний, очі уважні. Він не "грав", як Джеймс  просто був.

— Може, вип’ємо по гарбузовому лате за правильний вибір? — запропонував він.

Я, не встигнувши подумати, вже кивнула.У кафе пахло корицею й ваніллю. Маленьке приміщення гріло більше, ніж батареї вдома. Ліам сидів навпроти мене, тримаючи горнятко гарбузового лате обома руками, ніби ловив тепло.

— Скажу чесно, я не фанат усього цього «осіннього божевілля», — усміхнувся він, — але… це смачно.

Хлоя хихикнула, ковтаючи ковток напою.

— Значить, ти новенький у цьому місті? — запитала вона.

— Ага. Ми з братом переїхали кілька тижнів тому. У нього тут робота, а я... ну, школа. Почну з понеділка.

— І ти, звісно, йдеш у Вестбридж Хай?

— Саме так. Кажуть, це тут єдина нормальна школа. Хоча я ще не впевнений, що вона «нормальна».

— Ти ще не бачив, — засміялась Хлоя. — Але якщо хочеш, я можу провести тобі мініекскурсію. Знаю, як це бути новеньким. Нікого не знаєш, навіть не знаєш, де їдальня, а потім ще й потрапляєш у клас до найгіршого поєднання людей.

— Спокушаєш, — посміхнувся Ліам. — Тобто, екскурсією. Я би не відмовився.

Мої щоки трохи порожевіли, але я зробила вигляд, що це через гарячу каву.

— Тоді домовились, — сказала я. — Але май на увазі, я візьму плату одне тістечко з яблуками.

— Домовились, — підморгнув він.

На вулиці вже починало сутеніти, і за склом дрібно стукав дощ. Усередині було тепло, тихо, і вперше за довгий час я відчула, що поруч із кимось легко.У понеділок вранці я підійшла до школи разом із Рубі. Осіннє повітря було прохолодне й свіже, листя шаруділо під ногами, а небо було чистим, ніби змите дощем.

— І хто той загадковий хлопець, з яким ти зависала в суботу? — запитала Рубі, підозріло примружившись.

— Ти зараз познайомишся, — усміхнулась Хлоя. — До речі, не поводься дивно, добре?

— Я? — Рубі зробила великі очі. — Я завжди поводжусь абсолютно нормально.

Перед входом до школи вже стояв Ліам у темно-синій куртці, з рюкзаком через плече, трохи скутий, але усміхнений. Коли побачив мене, махнув рукою.

— Привіт! — сказав він, підходячи. — Сподівався, що тебе знайду.

— Це моя сестра, Рубі, — сказала я. — Рубі це Ліам, той самий, з гарбузовим латте.

— О, той самий, — Рубі примружилась і потисла йому руку. — Вітаю в нашому пеклі.

Ліам засміявся:

— Це надихає. Дякую.

— Не слухай її. Ходімо, я покажу тобі школу. Почнемо з головного де ховають нормальні туалети й автомат із більш-менш пристойним какао.

Ми рушили коридорами, я розповідала про вчителів, розташування класів і всі ті деталі, про які зазвичай не говорять офіційно. Ліам уважно слухав, час від часу жартував, і між нами явно було щось… легке, тепле, природне.І саме в той момент, коли ми зупинилися біля дошки оголошень,я відчула на собі погляд. Обернулась і побачила Джеймса. Він стояв трохи осторонь, обпершись об шафку, схрестивши руки. На його обличчі не було усмішки. Просто погляд. Пронизливий, трохи здивований, трохи… напружений.Наші очі зустрілись на мить. Я не знала, що саме він побачив Ліама, мою усмішку, те, як я поправила йому комір. Але щось точно побачив.Я змусила себе відвести погляд, вдихнула й повернулась до Ліама.

— А ось тут у нас буфет. Якщо виживеш після пиріжків з сиром, отримаєш шкільний диплом автоматично.

— Виклик прийнято, — засміявся Ліам.

Та в моїй голові лишалося лише одне він це бачив.