Глава 11.

Дім Джеймса був більший, ніж я уявляла. Сучасний, світлий, але з затишком, якого не очікуєш від будинку хлопця-підлітка. На підлозі спала його собака.Вона ліниво підняла голову й махнула хвостом, коли мене побачила.

— Вона тебе впізнала, — посміхнувся Джеймс, відкриваючи мені двері до вітальні. — І здається, більше тішиться, що ти прийшла, ніж я.

— Ну, принаймні хтось із нас знає, як поводитися, коли хтось заходить у дім.

Може, Джеймс таємно пік печиво, поки всі думали, що він той самий неприступний «містер ідеальність» зі шкільних коридорів?

— Проєкт? — підняв він брову, коли я все ще озиралася.

— Ага. Нагадаю, ми прийшли саме через нього. Хоча деякі можуть подумати, що це пастка.

— Якщо це пастка, то ти перша, хто добровільно прийшов у неї з зошитом, — він засміявся.

— Я завжди була сміливою. І... дуже організованою.

Він провів мене до вітальні. Столик, ноутбук, листки, какао. 

— Гаразд, давай вирішимо, хто пише вступ, а хто робить висновки.

— Я за те, щоб ти робив усе, а я виглядала мило поруч.

— Це ж твоя щоденна стратегія, правда? — відповів він, нахиляючись ближче. Його очі блищали, і я відчула, як мені стає трохи… спекотно.

Я відвела погляд:

— Може, й так. Але іноді я ще й мислю. Уявляєш?

Ми почали працювати. Спочатку справді писали але з кожним жартом, кожним випадковим дотиком коли ми одночасно тягнулися до ручки, або наші коліна торкалися під столом світ ставав тихішим, і увага з тексту з’їжджала в іншу сторону.

— Ти завжди така… — Джеймс трохи нахилився вперед, спершись ліктем об стіл.

— Яка?

— Колюча але цікава.

Я посміхнулася трохи нервово.

— І ти завжди такий… —

— Бездоганний? — підморгнув.

— Я хотіла сказати дратівливо самовпевнений.

— О, так. Це моє друге ім’я.

І раптом ніби між словами настала тиша. Ми обидва зависли на мить, дивлячись один на одного, і мені стало ясно: він зараз щось зробить. Або скаже. Або просто буде мовчати але це теж буде надто голосно.Він простягнув руку, відсунув пасмо волосся з мого обличчя. Його пальці були теплі.

— Ти знаєш… коли ти не огризаєшся, в тобі є щось дуже…

— Не кажи, — прошепотіла я, бо в мені вже все тремтіло.

— Що? — посміхнувся.

— Ти зруйнуєш мій мозок, якщо продовжиш.

Він не відповів. Просто дивився. І ця близькість цей подих, відстань у кілька сантиметрів, запах какао й легкий дотик його руки усе це змусило мене сидіти нерухомо, як у сповільненому кіно.І тоді... він посміхнувся зовсім інакше. Тихо, майже ніжно.

— Можеш не хвилюватися. Я поки що просто хочу, щоб ми здали цей проєкт.

— А потім? — вирвалося в мене.

— А потім подивимось, чи зможу я змусити тебе не огризатися.

Джеймс щось черкав у зошиті, поки я друкувала текст на ноуті.

— Може, нарешті даси мені поглянути? — пирхнув він, нахиляючись ближче.

— Може, я не довіряю твоїм "геніальним" правкам, — скоса кинула я, не зводячи погляду з екрана.

— Обережніше з сарказмом, мала, а то подумаю, що ти намагаєшся мене вразити, — сказав він з тією самою дратівливою самовпевненістю.

— Я б швидше вдарила себе чайником, — відповіла я, але в голосі вже була не злість, а ледь стримана усмішка.

Тиша зависла між ними. Я відчула, як пульсує в грудях щось нове, несподіване. Джеймс перестав повільно обернувся до мене.Мої пальці завмерли над клавіатурою.

— У тебе є веснянки, — раптом сказав він тихо. — Я ніколи раніше не помічав.

Я хотіла щось сказати, пожартувати, як завжди але раптом його погляд, такий блакитний і уважний, зупинив усе в мені.Він повільно нахилився. Я теж, на мить, забула, де я. Моє серце билося так, що здавалося, його чує весь будинок.Він уже був зовсім близько, коли...

— Джеймс, я вдома! — пролунав голос мами знизу.

Як блискавка, ми обоє відскочили один від одного. Джеймс мало не впав, а я схопила свої речі щось випало з рюкзака, блокнот, ручка, зарядка, але я просто гарячково згрібла все в купу.

— Дякую за... проект! — занадто голосно і швидко сказала я.

— Та, звісно! — так само ніяково відповів він, проводжаючи мене до дверей.

Я вилетіла з дому як буря, червоніючи аж до кінчиків вух.Позаду залишився Джеймс, що стояв у коридорі, чухаючи потилицю з виразом обличчя

"що це, чорт забирай, було?".